Читати книгу - "До зір крізь терня, або хочу бути редактором"

Редактор може й собі вчитися у письменника, бо справжньому лицарю пера завжди бракує лексики: письменник сам творить її, або прислухається до живої мови і знаходить там те, чого у жодному словнику не записано. Ще дехто, коли йому бракує слів, вдається до ненормативної лексики – це теж свого роду творчий пошук. Правда, хто полюбляє ненорматив, часом “плаває” у нормативі. Але менше з тим. Наша тема: співпраця Редактора й письменника. Поговоримо про те, що Редактор може запозичити у творі Павла Загребельного “Роксолана”.

Шукаючи за місткою і влучною лексикою, письменник вдається до живої мови – до джерел нашої мовної стихії. І це дає свої плоди. Пише автор: “Він… довго дивився на неї [колону],, мов вуличний… чоджук, тільки й того, що не роззявляв рота…”. Лексичний зміст виразу тільки й того, що літературна мова засвоїла у формі з тією різницею, що. Живий же вираз короткий, простий і цілком зрозумілий без залучення додаткових слів як різниця. Вираз для XXI століття.

“…проти… не наважувався виступити навіть всемогутній володар, надто, що й причин для суперечки… не було”. Коротку пару надто, що замінить лише тим більше, що.

Губа в нашій мові творить цілу низку зворотів, які тепер забувано на догоду “імпернаціоналізмам”. Персонаж роману “…спитав через губу…”. Сучасник напише пихато, гордовито, бундючно. А що образніше, що ближче до української стихії?

Деякі місткі ідіоми літературна мова нехтує, мовляв, не годяться для літератури. Наш автор повертає їм життя: “…пройдисвіти… крутилися довкола…, маючи хіба ж таку нагоду, щоб втертися в довір’я до падишаха”. Хіба ж такий відповідає епітетам чудовий, рідкісний, якнайкращий, щонайзручніший.

Ідіома аж диво брало із серії подібних виразів – аж зло бере, аж сум узяв, аж завидки беруть тощо – коротка, зрозуміла, проста. Саме такі звороти мають фігурувати в українській літературі: “…заспівала по-перськи, тоді по-азербайджанськи, аж диво брало”. Ці звороти свідчать, що твір написано не якоюсь, а українською мовою. У літературі ж фігурує стандарт: просто не вірилось.

“Мустафа ж переніс… випробування… гордо і мовби аж з радістю”. Як часто стає у пригоді авторові це маленьке словечко аж – це маленьке диво української лексики! Ця пара значить: “майже з радістю” або “мовби навіть з радістю”.

Сказати б? Звичайна пара слів – скаже дехто – що в ній аж такого цікавого? А от слухайте: “…тривало змагання у вигадливості, вмілості й, сказати б, розбещеності”. У цьому тексті дана пара значить далеко не прості речі, а саме до деякої міри або по-російськи в некотором смысле. Затямте, лексикографи: це переклад даної ідіоми на нашу мову!

Романіст, де може, уникає канонізованих ідіом, натомість творить зрозумілі читачеві власні мовні звороти: “Роксолана… вчепилася поглядом за мармурові стовпи…”. Стандартно це б мало звучати так: “спрямувала свій погляд на мармурові стовпи”.

Мораль? Редакторам треба читати хорошу літературу з двох причин:

1. Дечого навчитися.

2. Знайти у доброго майстра якісь ляпи, щоб і собі докласти рук до процесу творчости.

Про цю другу причину поговоримо в наступній бесіді.

У попередній бесіді ішла мова про співпрацю письменника й Редактора, і то співпрацю, як тепер модно говорити віртуальну, тобто не реальну, а заочну, несанкціоновану. Редактор бере книжку письменника і шукає там поживи для себе з двох причин: 1. дечого повчитися і 2. декого повчити. Розглянувши в попередній бесіді перший пункт, перейдім до другого: що саме викликає заперечення Редактора у романі Загребельного “Роксолана”.

Чи варто позичати лексику з інших мов? Усі “світові” мови не гребували позичками. Деякі з цих гігантів більше як 50 % своєї активної лексики позичили. І це їм аж ніяк не шкодить. Отже, позичати можна. Найкраще тоді, коли нема своїх слів. Пише автор “Роксолани”: “…люди й норовлять скинути цей тягар…”. Норовити зайшло до сучасних словників, але у Грінченка його нема. Це слово – позичка. А ми ж маємо, хоч і не цілком відповідне, але таке слово, що