Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Ти як дитина, — сказала я.

— Сестро, — він глипнув на мене й поглядом та голосом дав зрозуміти, щоб я займалася своїм.

Свіжий запах глини й запах гнилого картопляного бадилля змішувалися в низькому пасмі туману просто над землею. Батьки лишили нам один мішок на кінці грядки й перейшли на віддалену частину поля. Віддаля в туманному повітрі було видно лише мамину оранжеву хустку, яка була пов’язана в неї на шиї.

— Вчора в автобусі до мене підсіла Маґда з Лготи.

Він збирав, нахиливши голову, нічого не сказав, навіть не поглянув на мене.

— Вона майже плакала, Гонзо.

— І що?

— Вона в тебе закохана.

Він підвівся, схопив кошик і пішов його висипати в ютовий мішок. Порожній кинув мені до ніг. Робив вигляд, що розпрямляє спину.

— Ти жахливий, ти про це знаєш?

Я виголосила це йому, дивлячись просто в очі. Він не відвів погляду, лише трохи схилив голову, потім опустився в глину й виривав пальцями картоплини, деякі дрібні, немов коралі, а більші — розрізані навпіл.

— Ти її не любиш?

Я вдарила його обома руками. Він цього не очікував і перекотився на спину. Замахнувся рукою з картоплиною, я наставила долоні перед обличчям, але він не кинув.

— Вона тебе любить.

— Сестро…

— Ти чуєш? Вона все ще закохана.

— Це наче грип. Минеться.

— Для тебе це нічого не означає?

Він мовчав.

— На баку мотоцикла в тебе вже сім зірочок.

— А що там має бути?

— Ти вважаєш, що крутий, але ти насправді покидьок.

Він підвівся й вдарив напівпорожній кошик. Вилетіло кілька покривлених картоплин.

— Дружба, сестро. Це єдине, що визнаю. Але ти цього не можеш зрозуміти. Це працює тільки поміж хлопцями.

Ввечері ми залишилися з мамою вдома самі. Тато пішов до Махи, із яким вони разом були в місцевому нацкомітеті. А Гонза справді став дотримуватися того правила, що після своїх сімнадцяти років не питатиметься в тата, чи може він кудись піти, і, зрештою, якщо не буде такої потреби, навіть не повідомлятиме вдома, куди збирається.

— Мамо, ти не забула? Сьогодні ми разом ідемо до Доманів. Із Петрою я домовилася, вона пофарбує тобі волосся й мене трохи підстриже.

Я бачила з її обличчя, як їй цього не хочеться, але вона все ж пішла у ванну, а за півгодини ми обидві стояли на порозі й зачиняли двері дому. Ми вийшли доріжкою на площу, проминули паркан навколо хати Махів. Між стовбуром паркану й металевими воротами показалася бабуся в хустці.

— Щоразу, коли проходжу повз, у мене таке відчуття, що стара Махова хоче мені щось сказати, але вона ніколи навіть звуку не подає. Тільки зиркає…

— Гано!

— А що? Це ж так. Вона дивиться в щілинку, ніби поліцай.

Передостання хата на площі за пивницею мала чорні рамки навколо вікон і сучасні скляні двері, оббиті вагонкою. Кілька років тому їх зробив дядько Венца. Петра попросила нас пройти, волосся в неї було пофарбовано в темний, рясні дрібні кучері спадали ззаду за комірець блузки, а спереду неслухняно витанцьовували на лобі. Тридцять п’ять років, тіні на очах і підмальовані вії. Шик-дама, яка щодня їздила автобусом у Глибоку в комунальні служби, де працювала перукарем для жінок і чоловіків. Я завжди радо її бачила й щоразу повторювала собі, що в її віці я б хотіла виглядати так само, як вона. Постійно усміхнена, ошатно вдягнена, напахчена навіть у глухому селі, де цього ніхто не оцінить.

Кожна з нас отримала каву в склянці, а в спальні ми сиділи перед дзеркалом на стільцях, які Петра принесла з кухні. Мама з білою тканиною навколо горла стежила за своїм непорушним зображенням у дзеркалі, а Петра з ножицями літала довкола неї. Було дуже приємно бачити маму інакше, аніж за роботою, у садку чи в кухні. Ми говорили, і півтори години збігли, аж ми того не помітили. Ми поверталися через площу в сутінках, я навмисно зупинила маму під лампою