Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Спалені мрії 📚 - Українською

Читати книгу - "Спалені мрії"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Спалені мрії" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 122
Перейти на сторінку:

– Воно так, але Кирило ще до схід сонця організував розкопки під парканом у школі, а там куфайка дядька Михайла і ноги голі виглядають. Він був із двома жінками, то ті налякалися та повтікали. А Кирило присипав усе землею і прийшов до мене. Завтра вони з Никифоровичем відкопають, а щоб не чіплялося начальство, скажемо, що то німці його вбили. Треба ж товариша нашого по-людськи поховати, – і дід Сава зняв свою стареньку шапку.

– Невже! Бідний мій дядько Михайло! – заголосила Мар’яна. – І все на сьогодні. – Вона схрестила на грудях руки.

Антоніна стояла посеред хати і розгублено дивилася.

– Невже ж таки правда? – тихо спитала й вона.

– Мабуть, правда… Війна ще продовжується, дівчата, а ви кричите на всю вулицю, аж до мене чути було. Щоб промовчати, теж треба знайти в собі сили. Іншим разом це важче зробити, ніж гордість свою показати. І кому, скажіть, вона потрібна в такий час, та ваша гордість? – Дід Сава звертався ніби до всіх, а сам поглядав на Горпину. – Я все розумію, але в’язниця – це не партизанський загін, – натякав їй.

– Що ж тепер зробиш. Уже що буде, – відповіла спокійно. – Про гордість ти дарма кажеш, бо ми все-таки люди, а не якась там худоба. – Тепер її душила образа. – Здається, давно за ту гордість забули, а вона то засне, то знову прокинеться. Коли й за Михайлом відправлять, то вже нажилася, – теж спокійно, бо зовсім не шкодувала.

Через декілька днів привезли на возі до двору Анюти, а тепер уже і Мар’яни, викопаного чоловіка, якого впізнали по одягу та по лівій руці, на якій давно не було одного пальця, якого він колись сокирою відрубав. Тому сумнівів не було – це він. Поховали за всіма тутешніми правилами на кладовищі біля дружини, поставили дерев’яний хрест і пом’янули вдома чим було.

– Увірвалося горе і в твою хату, – звернувся дід Сава до Анюти. – Війна ніяк не могла обійти Михайла. Хорошою він був людиною, правда, гарячим ще з дитинства.

– Нехай Бог дарує йому царство небесне, – сказала баба Проня. – Може, воно так і буде, зараз якраз врата раю відчинені, – звела очі вгору, неначе хотіла їх побачити. – Михайло без роботи не жив на цьому світі, то й там у пригоді стане. А ви всі терпіння набирайтеся та сили, щоб кінця війни дочекатися. Уже недовго, так моя душа відчуває.

5

Наступного дня на полі вже почали орати землю. Новий голова колгоспу Антон Архипович не злазив із коня. Слідкував за всіма, не покладаючись на бригадирів. Вели на поле своїх корів, яких у селі лишилося не так багато. За тиждень вони, виснажившись від важкої роботи, почали падати на сируватій ріллі.

– Важко їм плуга тягти, земля ще не готова, треба було зачекати тижнів зо два, – звернулася Мар’яна до голови. – Може, я свою молоденьку корівку-первачку ще не водила б, вона ввечері додому дійти не може, не кажучи вже про молоко. А в мене четверо дітей, їх мені годувати чимось треба, – не дивилася, а благала, але й гадки не мала, що їй відмовлять.

– Корові більше сіна давай та батогом її, щоб слухалася, а мені план треба виконати, – почула від Антона Архиповича. – У райкомі не будуть слухати про ваших корів та про волів. Хліб треба для армії засіяти, так що не бунтуйте самі й інших не підбурюйте. Ваш куток уже давно, кажуть, воду каламутить. Зі мною таке не пройде, на полі все будете робити так, як я скажу, а якщо ні, за саботаж органам здам. – Хлиснувши добряче свого коня, він поскакав далі.

Люди, які почали підходити до Мар’яни, щоб і собі нагадати про загнану худобу, про домашні городи, які ще ніхто не розпочинав обробляти, швидко повернули назад. Лише по двоє-троє тихо перемовлялися та хитали головами.

– І невже в Європі оті багаті люди задарма працюють? – неначе прокинулася Горпина, яку цієї весни знову вигнали з хати на поле.

– Та тихо ти. – Жінки роззиралися на всі боки. – Будуть забирати до Сибіру. Ось подивитеся, – запевняли одна одну. – І чекати довго не доведеться. Хто не виробить встановлену кількість трудоднів, знову з села виселятимуть. Усе ж так і було. Чи ви забули? – нагадували одна одній. – Тепер і підлітки повинні ту норму виробляти. А роти закривайте, бо тільки в мовчанні наше спасіння.


За щоденною роботою літо минало швидко. Вставали як тільки-но починало сіріти, а лягали вже в темряві. Поле обробили майже все, залишився тільки невеликий клапоть для пасовища. Пізніше згадували: як часто, особливо на сонці, падали, знепритомнівши, а отямившись, продовжували далі. Про фронт говорили вже не так часто. А коли й починали, то щоразу з’являлося багато питань.

– Можна було б і мир заключити. Для чого нам інші країни? Нехай самі німців добивають, а мені чоловіка додому відпустили б, поки цілий, бо наших хлопців і на чужих землях знову під кулі посилають, – міркувала Марія, копаючи картоплю.

– Ой, Маріє, язик у тебе як помело. Мар’яна он зовсім не язиката, та до неї чіпляються за кожне слово, тобі ж усе з рук сходить. Тільки так довго не буде. Прийде чоловік і шукатиме тебе півроку, як ми дядька Михайла, – застерігав бригадир Юхим, не доказуючи всього до кінця. Сам пригадував,

1 ... 33 34 35 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спалені мрії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спалені мрії"