Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

І через те, що Марша Сендерс не понесла ніякої дитини, її справжній хлопець закінчує школу й переїжджає до штату Мічиган, щоби навчатися на бухгалтера. І саме через це Петті Уотсон призначає Каннібалу побачення — на вечір п’ятниці, за корпусом технічного коледжу, — а Лінда Рейнольдс обіцяє принести залізний лом. І всі погоджуються надягти латексні рукавички.

Бо вони зможуть повернутися до своїх забав лише тоді, коли зітруть Каннібала з лиця землі.

Так вже сталося, що в Койота та його дружини з’явилося немовля. От чого він ніколи не хотів, то це стати татком. Далекоглядні плани на майбутнє малювалися йому такими: у нього постійна робота цією, рок-зіркою, точніше фронтменом популярної групи, що під стогін гітар при повних трибунах заводить пісню і стадіон; після концерту, ясна річ, «травка» з Віслюком, а після «травки» давити подушку можна й ткнувшись пикою у впалий живіт Гієни — аж раптом у нього з’явились обов’язки. Замість групових секс вечірок у Койота була дружина, для якої не існувало такого поняття, як аборт.

У Райнер-веллі Койот придбав будиночок на дві спальні, стіни яких аж здригалися від постійного, як йому здавалося, крику немовляти. Зате йому не було потреби вдаватися до тестів на батьківство, бо він і так, на власні вуха, чув, чиї гени волають на весь дім. Дитині ще не було й року, як виникли побоювання, що в неї нездорова звичка, а саме: автозалежність, що ніяк не в’язалася з благами довколишнього середовища. Ніяк, бачте, її не вдавалося приспати, окрім як, пристебнувши до заднього сидіння задрипаного «Додж Дарт», намотувати кола кільцевою дорогою навкруги Сіетла зі швидкістю возика, який пхають поперед себе у супермаркеті, тобто миль, десь із п’ять на годину. А ще, рівно о півночі, немовля завело собі звичку прокидатися, мов за годинником. Койотова жінка повивала його та передавала Койотові, який бігцем відносив того до «доджу». Втім, хвилюватися, що переполохаєш сусідів, не було чого — по сусідству все одно ніхто не спав. Ніхто не працював, і ніхто не спав. Просто на сусідньому подвір’ї, сидячи на веранді, Віл з Ламою потроху «квасили» недитячий солодовий напій. Мангуст і Бурундук гасали у стріт-баскет, а саме у той його різновид, що зветься «пік-ап», просто неба під ліхтарем у кінці провулку, і краю тій забаві не було видно. Хоч і не кожну ніч, але час від часу темряву осявали сполохи та чулася пальба. Звичний саундтрек, що супроводжував нічне життя навколишньої громади, був абияким, тільки б на повну силу динаміків з усіх авто, та так, що аж шибки трохи не вилітали. Хор протиугінних пристроїв. Завивання поліцейських сирен. Ніщо з названого не надихало Койота на те, щоб одного дня відправити дитину до однієї з місцевих шкіл.

Колись невідь-хто видер із дротом радіо з його автівки, і тепер, коли Койотові кортіло пісень, доводилося співати самому. Кожна ніч на повну потужність підсилювача калатала у вухах ритмами музичного лайна, останнього почутого перед виїздом, і Койот відчував, що його голос дедалі виснажується все скоріше — так, що й сам себе він не в змозі почути. Та гірше від звичних шумів було інше: бачити, як усі приторговують хто на що здавсь — просто на узбіччі. Оцінити це явище можна було, навіть не виходячи з машини. Коли ти плентаєшся зі швидкістю п’ять миль на годину з дитинчам, що будь-якої миті прокинеться та подасть голос, приєднуючи його до загального звукового безладу, все й так видко: ось Лис, який торгує геричем… Фламінго, котра торгує сама собою… Слон, який торгує своїм суремним голосом, вторуючи замовленням у придорожньому фастфуді з сервісом просто до віконця автівки. Конкуруючі бандити, які шмаляють одне одного з усіх стволів, навіть не збавляючи швидкості того, на чому там вони їздять. «Для району, де ніхто ніколи не мав справжньої роботи, — дивувався Койот, — чи не дивно, що всі кудись женуться як оглашенні?» Навіть нікчемні покидьки, й ті метушилися так, ніби перед ними стояло комплексне, з невідкладними термінами, завдання.

Хоч і не кожного дня, але вже затемна трафік, бувало, ставав, як то кажуть, бампер у бампер. Від нетерплячки водії витягували шиї у віконце, мов той журавель, хоча за кермом зазвичай сиділи ті, хто їздив у місто, як на роботу, але до самої, аж ніякої, роботи ніколи не доїжджав.

Узяти хоча б ту-таки Фламінго. У своїй міні-спідниці, грайливо покачуючи сумочкою з рожевим пір’ячком на жовтому, під золото, ланцюжку, що теліпалася на худорлявому плечі, вона заробляла вчетверо більше за Койота, при цьому не сплачуючи жодного центу податків. Койот дещо знав про них, не приручених суспільством звірів. По-перше, у кожного з них був свій таємний знак. Хтось мав якусь дрібну фенечку, що її власноруч сплела донька, ще хтось — тату на шиї; це могло бути все що завгодно, важило лише те, що то був наявний знак того, що носій мав щось таке, чим він насправді дорожить. То був ключик до потаємного скарбу. Якщо ти здогадався, де той ключик, і дав те зрозуміти хвалою — сезам сам собою відчиниться; можна вважати, ти дібрав відмичку до замку чийогось серця. Треба тільки вміти читати знаки. У коледжі цього не навчають, зітхнув до себе Койот, навчає життя. От коли тебе ставлять «впарювати» вершки для прикраси десертів у тюбиках в одному супермаркеті, а потім в іншому, то, якщо ти не навчився яструбиним оком вихоплювати найважливіше, гріш тобі ціна. Робота на «Ллевеллін фудз», до речі, була не з тих, що збуджувала мозок настільки, щоб на кар’єрне зростання виникала ерекція.