Читати книгу - "І раптом стукіт у двері"

— Моїй дружині, — сказав він французькій дівчині, показово ховаючи сигарету до пачки, — також не подобається, що я курю.

— Ноу інґліш, — сказала французька дівчина.

— А ви, — вів далі він, — такого ж віку, як і моя донька. Вам треба більше їсти. Це шкодить здоров’ю.

— Ноу інґліш, — повторила французька дівчина, але посмикування її плечей зрадило, що вона зрозуміла кожне слово.

— Моя донька мешкає в Марселі, — продовжив він. — Вона одружена з лікарем-окулістом, розумієте, — і вказав на одне з її зелених очей, які заморгали від страху.

Навіть кава в поїзді була за рівнем десь утричі вище, ніж усе, що можна знайти в Хайфі. О, так, коли йдеться про смак, ці кляті французи всім дадуть фору. Після тижневого перебування в Марселі він не міг застібнути на собі штани. Захаві захотілося, щоб він залишився на довший час.

— Куди ти поспішаєш? — запитала вона. — Тепер, коли мама померла, а ти на пенсії, ти зовсім самотній.

«Самотній» і «на пенсії» — у цих двох словах було щось настільки відверте, що коли вона їх вимовила, він відчув вітерець на своєму обличчі. Зрештою, йому насправді ніколи не подобалося працювати у крамниці, а Берта, ну, він мав до неї слабкість, але, як і дерев’яна шафа у їхній крихітній спальні, вона займала так багато місця, що поруч із нею не залишилося простору на щось інше. Першим ділом після її смерті він викликав барахольника і позбувся тієї шафи. Сусідам, які зацікавлено спостерігали за тим, як громіздка шафа сповзає на линвах із третього поверху, він пояснив, що вона дуже сильно нагадувала йому про трагедію. Трагедію. Тепер без тієї шафи кімната раптом стала просторою та світлою. Довгими роками він не згадував про вікно, сховане за нею.

У вагоні-ресторані навпроти нього сиділа жінка близько сімдесяти. Колись вона була гарною, і робила все можливе, щоб нагадати людям про це. Але робила вона це делікатно, за допомогою тонких дотиків помади та туші. «Ах... якби ви побачили мене п’ятдесят років тому». Поряд із нею на поличці, призначеній для харчових лотків, сидів маленький пудель, також елегантно одягнений у вишитий бірюзовий джемпер. Пудель звів на нього погляд великих і таких знайомих очей. «Берта?» — подумав він про себе, трохи злякавшись. На підтвердження пудель видав коротке «гав». Старша пані радісно посміхнулася йому, мовляв, нема чого боятись. Пудель не зводив з нього очей. «Я знаю, що шафа впала на мене не випадково, — сказали вони. — Я знаю, що це ти її штовхнув». Він коротко затягнувся сигаретою і нервово посміхнувся жінці. «І я знаю, що ти не хотів мене вбивати, що це був усього лише рефлекс. Коли я попросила знову дістати зимовий одяг, ти просто втратив контроль». Його голова, мабуть, кивнула за своїм власним рефлексом. Якби він був кимось іншим, менш витривалим, на його очах би вже виступили сльози. «Тепер ти щасливий?» — запитали пуделеві очі. «Та так собі, — поглянув він у відповідь. — Важко самому. А ти?» «Непогано, — пудель відкрив рот і майже посміхнувся. — Моя хазяйка піклується про мене, вона добра жінка. Як наша донька?» «Я щойно був у неї в гостях. Вона чудово виглядає, а Жильбер нарешті погодився спробувати і завести дитину». «Я рада, — пудель вильнув своїм коротеньким хвостиком. — Але ти повинен краще дбати про себе. Ти погладшав і надто багато куриш».

— Можна мені? — запитав він у старшої пані без слів, роблячи в повітрі пестливі рухи. Старша пані кивнула і посміхнулась. Він обгладив усе Бертине тіло, потім нахилився й поцілував її.

— Вибач, — сказав він ламким, плаксивим голосом. — Вибач, Берто, прости мене.

— Вона любити вас, — сказала старша пані ламаною англійською. — Погляньте, погляньте, як вона лизати вам лице. Я ніколи не бачити, щоб вона таке з незнайомцем.

Це оповідання — найкраще в цій книжці. Ба більше, це оповідання — найкраще у світі. І не ми одні дійшли такого висновку. Його було досягнуто дружною групою десятків незалежних експертів, які, застосовуючи суворі лабораторні стандарти, виміряли його на підставі репрезентативної вибірки, взятої зі світової літератури. Це оповідання — унікальна ізраїльська інновація. І я переконаний, що ви запитуєте себе: як так сталося, що саме ми (маленький, крихітний Ізраїль), а не американці створили його? Вам потрібно знати лише те, що американці самі себе запитують про те саме. І не одна шишка в американському книговиданні втратила роботу через те, що не мала напоготові відповіді, коли вона була так потрібна.

З нашою армією, яка є найкращою армією у світі, — так само, як і з цим оповіданням. Ми говоримо тут про настільки інноваційне відкриття, що захищене зареєстрованим патентом. І де цей патент зареєстровано? У тому-то й річ, що він зареєстрований у самому оповіданні! В цьому оповіданні немає ні приколів-фішок, ні штучок-дрючок, ні цьомок-бомок. Воно викуте з моноліту, амальгами глибоких прозрінь і алюмінію. Воно не заіржавіє, не розіб’ється, але може відхилятися від курсу. Воно суперсучасне і позачасове в літературному плані. Нехай Історія його розсудить! І, до речі, на думку багатьох бонз, рішення прийняте — і наше оповідання пройшло випробування.

«Що такого особливого в цьому оповіданні?» — запитують люди через свою невинність або невігластво (залежно від того, хто запитує). «Що в ньому є такого,