Читати книгу - "Сніданок на снігу"

— Скільки я спав?

— Довго, — усміхнулася Людмила, миючи підлогу.

У будинку було холодно, в каміні не горів вогонь. Зарецький перевернувся на інший бік — лицем до Людмили, яка ганяла швабру з ганчіркою по темній дерев’яній підлозі.

— Тобі холодно?

— Трохи, — сказав Богдан.

— Я провітрювала — це допоможе одужати. Зробила тобі сніданок, але ти так довго спав… Каша охолола. Почекаєш, коли я розігрію?

— Не спіши, — прошепотів він і простягнув до неї руку.

— Тобі постійно дзвонили на мобільний. Я вимкнула звук, щоб тебе не розбудили, — підійшла Людмила до нього і сіла поруч.

— Ти за мене так тривожишся, — горіли його очі.

Людмила погладила його по обличчю, прибрала мокре від поту волосся з чола, повільно провела долонею по щетині.

— Заріс? — усміхнувся Зарецький.

— Нічого — ти ж моє ведмежа.

Потім вона допомогла йому поснідати, випити чай із медом, прийняти ліки. Зарецький дико бухикав, і йому важко було сидіти, навіть лежати, обіпершись на лікті. Людмила захоплено розповідала, що надворі справжня весна, що сніг тане, однак і далі стоїть неприступно, траншеї непорушні, лише трохи оповзли й посіріли.

— Усе, як ти хотів, — сміялася вона.

— Весна, — прошепотів він, — як-не-як квітень. Такого бурхливого і холодного квітня в моєму житті ще не було.

— І в моєму, — сказала вона, усміхаючись крізь сльози.

— Я знаю, чого ми тут не замерзли.

— Чого?

— Це еволюційна корекція.

— Що це таке?

— Є антарктичні риби, дуже схожі на наших азовських і дніпровських бичків. Так от, вони живуть у солоній воді із мінусовою температурою і не замерзають. А знаєш, чому не замерзають? Їхні тіла виробляють антифриз. Ще трохи — і ми також почнемо виробляти антифриз.

Людмила нервово розреготалася, що було більше схоже на захисну реакцію; на її лиці була розгубленість і навіть відчай.

Чому вона плаче? Зарецький хотів запитати, але відповідь і так знав, хоча й не зміг би її пояснити словами, бо не про все можна сказати, навіть коли здається, що це дуже просто. Від постійного кашлю та напруги судини в голові просто гуділи.

Людмила часто збивала йому подушки, аби вони були м’якшими, однак це не допомагало — голова все одно розколювалася, і він ніяк не міг знайти для неї підходяще місце. Врешті-решт, Зарецький змирився з болем і не звертав на нього уваги. Тьмяна кімната, світло свічок чи багаття в каміні йому вже настільки набридли, що він не міг це терпіти; не уявляв, яка пора доби — день чи ніч, ранок чи вечір. Йому здавалося, ніби його свідомість навіки зупинилася, немов годинник, розчинилася у цій темені, і єдиними новинами про такі-сякі зміни у світі були розповіді Людмили. Зарецький тішився, коли вона приходила з двору, холодна, з рум’яними щоками, збуджена, енергійна, коли вона розповідала, як припікає сонце, як тане сніг чи про що розмовляють люди. Іноді, коли на декілька секунд відчинялися двері в будинку, йому здавалося, ніби він чує голоси птахів або шум вітру.

Микола привів фахового лікаря, літнього вусатого дядька з сивим волоссям — не ветеринара, як Жанна, а терапевта, який працює в районній лікарні, а живе тут, у селищі. Лікар уважно послухав Зарецького, детально розпитав про характер кашлю, температуру, режим лікування та препарати, які він приймав. Мовчки вислухавши Людмилу, він декілька хвилин дивився на хворого і підтвердив підозри Жанни, що це двостороння пневмонія, але ще більше налякав Людмилу своїми розмовами про нетипову пневмонію, яка дуже часто буває в цих краях, коли під час лікування практично мало які ліки допомагають і людина може згоріти від високої температури; він додав, що під час розтинів у таких потерпілих були чорні легені. Людмилу калатало, вона не на жарт непокоїлася, торкаючись губами Богданового палаючого чола; вона ні на мить не покидала Зарецького, знімала з нього мокрий від поту одяг, його руки, важкі, обвислі, безвольні, важко піддавалися; Людмила так само з боями одягала на Богдана сухі сорочки, давала йому ліки і годувала з ложки, бо в нього навіть не було сил, аби підвестися на лікті, не те що контролювати свої рухи.

…Солодкий… солодкий… солодкий… голос Людмили то наближався, то віддалявся. Волога губка витирала сухі потріскані губи. Богдан намагався розгледіти її обличчя, коли прокидався серед ночі, але нічого не бачив,