Читати книгу - "Останній світ"

У минулі холодні роки люди із залізного міста не часто приходили до цієї грімкотливої бухти, де навесні море викидало на берег цілі гори криги, а після великих штормів, що не вщухали тижнями, — часом і потрощені, вимоклі рештки суден. Довгий час сюди постійно навідувалася з Томів тільки ткаля Арахна. Ехо розповіла, що мусила супроводжувати стару до бухти навіть у січні; загорнувшись у шкури, Арахна сідала на одному з тих «балконів» і застиглим поглядом дивилася на плиткий, мерехтливий візерунок, що його клало на морську гладінь холодне зимове сонце — світляну гру, яку ткаля намагалася потім перенести на свої гобелени білими єдвабними та сріблястими нитками з острова Кітера.

Відколи клімат на широті залізного міста з кожним сходом сонця почав м'якшати, викликаючи до життя ніколи не бачені тут рослини, до бухти балюстрад уже навідувалася не тільки глухоніма ткаля та поодинокі блукачі, що збирали рештки затонулих суден, а й усе частіше ковалі, рудокопи та ливарі зі своїми жінками та дітьми. Святкового дня, коли ці люди не працювали, вони влаштовувались на кам'яних «балконах» і тішилися гуркотом хвиль що позбавляв їх необхідності розмовляти, просипали десь під тентом пообідню спеку чи обпивалися жовтавим, мов сірка, вином, яке приносили з собою в бурдюках. І з кожним градусом, на який підіймалася температура повітря над пустирищами навколо Томів, у бухті, здавалося, зростало й число тих, хто тільки спав та тинявся без діла. Адже кам'яні майданчики та балюстради в цьому куточку узбережжя, втиканому стрімчаками та гострими скелями, що вистромлялися просто з води, належали до тих небагатьох місць в околицях Томів, де можна було кілька годин привільно відпочити під неозорим морським небом.

Отож Котта, ступаючи чорним піском, помалу вже звик бачити, як високо на скелястій стіні тріпотять тенти, а з «балконів» визирають скуйовджені на вітрі голови й байдуже споглядають пару, що прогулюється далеко внизу. Оті дві крихітні постаті, які рухалися так близько над водою, що іноді навіть ледве встигали відскочити від хвилі, у Томах уже ні в кого не викликали роздратування. У ті дні, коли настало потепління, римлянин і його супутниця стали для ливарів майже такими самими сірими й нецікавими, як і всі чоловіки та жінки на цьому сірому узбережжі.

Саме в бухті балюстрад одного імлистого полудня Ехо пригадала Назонову історію, яка завершувалася не скам'янінням, а тим, що в ній рінь обернулась на живі істоти, на людей. Це була остання розповідь із «книги каміння», яку Котта почув від Ехо. Вона йшла, поклавши руку супутникові на плече й намагаючись перекричати рокіт прибою. Вперше після тієї нещасливої ночі Ехо була йому така близька. І все ж, коли вона прокричала, що зараз він почує історію про майбутню загибель світу, власне, пророцтво, він ледве повірив власним вухам.

Тієї хвилини на Ехо несподівано зійшло таке натхнення, таке самозречення, вона так перемінилася, що Котта вражено зупинився й уперше за стільки днів розгублено замішувався нею. Саме відкочувалася хвиля прибою, і вони стояли по кісточки у воді.

— Загине! — ще раз прокричала Ехо. — Цьому людству з його вовчими звичаями настане кінець! — Назон, мовляв, як ніхто інший, усвідомлював, що в майбутньому на світ чекає катастрофа, і це передбачення, мабуть, і стало справжньою причиною його вислання з Рима. Кому ж бо охота слухати, що саме в найбільшому, найчудовішому місті світу хтось так пристрасно, як Овідій Назон, передбачає загибель, нагадує про кінець усієї величі й краси?!

Котта відчував, як хвилі наносять йому в черевики дрібного чорного піску, як водяні язики перекочуються по ногах на берег, а тоді знов у море і змивають усі його, Коттині, і її, Ехо, сліди. І все ж таки він не сходив з місця; немовби скутий рукою Ехо, Котта стояв, нахилившись до неї, і слухав розповідь про загибель світу.

Це було видіння, про яке Котта в жодному виступі Назона перед римлянами не чув. З майже фанатичним натхненням у голосі Ехо об'являла йому про сторічну зливу, що геть розмиє землю, і змальовувала майбутній потоп з такою певністю, ніби ця катастрофа відбувалась у минулому.

Вже першого дощового року всі річки порозмивали свої русла, мов сліди на піску, всі озера поховали під собою власні береги й перетворили набережні та парки на баговиння. Греблі попроривались або сховалися під водою, а з гір та полонин ринули стрімкі потоки до низин і далі до океану, над яким нависала щільна запона хмар.

Все, що могло рухатись, перебралося на судна та плоти й на таких та ще жалюгідніших пристанищах уже давно погойдувалося над затопленими містами й лісами. А вода й далі підіймала на поверхню й поволі, але неспинно збивала докупи те, що не трималося корінням у ґрунті чи могло плавати, і змикалася над усім, що не спливало на поверхню.

Помалу річки злилися в один суцільний потік, і він досяг нарешті океану й підніс його високо над берегами, і тепер уже лінія, де сходилася вода з суходолом, потяглася назустріч небу. Згодом над водою витикалися вже немовби покраяні ярами острівці, тільки вкриті льодовиками гірські вершини. Але дощ поглинав і кригу.

Минали роки, десятиріччя, і судна та плоти у цьому відкритому морі почали занепадати, іржавіти, гнити, розламуватись і тонути. Те, що мало руки чи кігті й могло чіплятись, тепер боролося, борсаючись у воді, за гнилі, наскрізь промоклі уламки. Поверхня навколо кожної деревиняки аж вирувала від рук, ніг та лап. Але потім уже й птахи, знесилені від марних пошуків місця для перепочинку, почали падати цілими зграями у хвилі і йти на дно — туди, де колись були ниви й міста. Голими алеями, крізь колонади й арки, пропливали дельфіни; на гребенях дахів виростали морські анемони, а на димарях — корали. У поросі вулиць залягала камбала. Немовби на свято