Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя 📚 - Українською

Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

301
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя" автора Яцек Денель. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 61
Перейти на сторінку:
був вільнішою людиною.

Авжеж, я мав більше грошей — та хіба я досі був бідний? З таким батьком? Справи йшли добре, а якщо якийсь час погіршувались, то завжди була ціла гора картин на продаж. Справжній Ґойя з найнадійнішого джерела. А на чорну годину — те, що я отримав від поділу заповіту перед його втечею з Іспанії: Корреджо, Веласкес, ґравюри Рембрандта, що кому треба. Ще б він на старість розслабився — але ні, тягнув далі свого воза, як мул, як першерон, і те, і се, і графіка, і портрети, і рисунки, і мініатюри; сліпий був як кріт, глухий як пеньок, слабкий як каракатиця, а ще сідав і длубав, малював і стирав, і знову малював, немовби те, що роїлось у цій зашпунтованій головешці, могло знайти вихід лише через пальці, на папір, на літографічний камінь, на пластинку слонової кості, на аркуш ескізника; а як його носило, а як він хотів дивитись, насичувати свої сліпі очі видовищами. Усього. Жебраків, ковзанярів, божевільних. Ще в Бордо, з трьома парами окулярів, ледь пересуваючись, він наказав завести його до божевільні й провів там цілий день, безперестанку рисуючи, поки вистачало світла. А коли не було нічого цікавого для очей, він спав. Працював навіть уві сні, марив, а потім ці марення переносив на папір. Цей чоловік був фабрикою ескудо, реалів, дублонів, був немовби невеличкий монетний двір із постійним доступом золотої руди. З грішми, відколи пам’ятаю, не було проблем — можливо, під час війни, коли вигнали короля і ніхто не платив йому утримання; але навіть тоді він малював ад’ютанта короля Пляшки, такого собі французького генерала, як же ж його звали… і ту паскудну «Алегорію Мадрида», про яку казали, що вона має, перепрошую, не скажу що з мармуру, і що її потім стільки разів переробляли — щоразу, коли хтось захоплював місто… і Веллінґтона, вже потім, на коні, ой, на дуже невдалому коні, ой, дуже невдалому. А як він біля цього коня бісився, а як склянкою кинув у служницю! Ну, до коней він руки не мав.

Я думав, що буду вільний, а він і далі наді мною висів, великий труп, як законсервований у спирті — гнив десь далеко, на цвинтарі картузіанців, біля мого ще не до решти розкладеного тестя, але наді мною він нависав цілий і недоторканий, як за життя. З відкритими очима і з тією самою нехіттю та розчаруванням в очах. Може, це тому, що я не бачив його мертвим, може, я все-таки повинен був поїхати раніше і дивитись, як він видобуває з себе останній хрипкий і свистячий подих? Може, тоді я отримав би спокій? Або якби на власні очі побачив, як його по смерті зашивають у розпороте на спині, як для небіжчиків, францисканське облачення і кладуть у труну, як мокра весняна і масна від життя земля стукає об віко?

І лише приблизно через рік після його смерті, одного дня, коли ми поїхали за місто, до Квінта-дель-Сордо, й обідали з Ґумерсіндою в кімнаті на другому поверсі… ні, стривайте, ні, тоді ще другого поверху не було. На першому поверсі. Ми наказали розкласти стіл унизу й подати те, що привезли з Мадрида і що отримали від селянина; проста селянська їжа, якась холодна курка, оливки, ґаспаччо… так, це, вочевидь, була курка, бо я пам’ятаю, що мені спало на думку… так, я точно пам’ятаю цей момент: відкусив крильце, дивлячись на Ґумерсінду, ні, навіть не на неї, а на шматок стіни у неї одразу ж за спиною, шматок стіни, оббитий жовтим ситцем у дрібний золотистий візерунок, а вона прикладала до губ келих… і саме в ту мить я пригадав, що так само мало бути тоді, коли старий від’їздив до Бордо: ми вже позбулися Леокадії, яка поїхала першою, щоб знайти їм гніздечко і належним чином його звити, вимостити шовком, подушечками, ну-ну-ну, немовби його це взагалі цікавило, — й одразу стало приємніше, спокійніше, вдалося навіть із ним якось нормально поговорити, принаймні послухати, що він бурмоче про картини, подивитись, як тонким різцем він проводить лінію на мідній пластинці; Квінта-дель-Сордо він уже переписав на Маріаніто, все було тимчасовим. Навіть його присутність, яка завжди розливалася по всіх будинках, де він мешкав, яка пронизувала кожен шар пилу в кутку, кожен жмут волосся в обшивці крісла, — вона була слабша, як приглушене світло. І я пригадав собі, що тоді я теж передчував прихід свободи, немовби відкривалися греблі та шлюзи, що не давали волі великій, шумній ріці, яка текла в мені, так довго прихована в підземеллях, замурована. Він виїхав — і нічого.

Але треба було влаштувати весілля Маріано, і я про все забув.


розповідає Маріано

Нас поєднала — можна так сказати? — нас поєднала любов до музики. І до… аякже… до гарного життя. Бо обоє ми були — що ж, цього не варто приховувати, бо цього приховати не вдасться — гарні. І гарним було те, що нас оточувало; адже попри все, що могло не подобатися в Іспанії, цій зашкарублій провінції Парижа, ми мали навколо себе стільки краси; обоє були багаті й нам здавалося, що з року в рік наше багатство зростатиме; Консепсьйон діставала від батька посаг, якому могли позаздрити чимало незрівнянно більших нечупар, яких батьки хотіли мало не за будь-яку ціну випхати з їхніх «добрих домів»; Тюхтій щось мені давав, може, небагато, в кожному разі менше, ніж міг би, але ж я мав капітал, відкладений дідусем — так зворушливо, як він до останніх днів працював, щоб закрити його сумою круглих дванадцяти тисяч річних дивідендів. По тисячі на місяць. Не те, щоб він у чомусь собі особливо відмовляв; жив у комфорті, винаймав цілком гарний будинок, де мешкав із тою своєю жінкою, шоколаду з молоком і корицею ніколи не буває досить, тож я ніколи не мав докорів сумління. Зрештою, хіба це не обов’язок старших — забезпечити майбутнє спадкоємців?

Отже, ми були спокійні — вона і я, я і вона.


розповідає Хав’єр

Я хотів би в Мадриді, але Маріано наполіг, що весілля буде в Домі Глухого.

1 ... 33 34 35 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"