Читати книгу - "Провина"

— Своїх коханок. Ти дозволяєш їм жити далі з відчуттям непоправної втрати.

— Тепер я не дивуюсь, чому жінка тебе вигнала.

— Спочатку ти для них бог, потім стаєш непоганим хлопцем — «Знаєш, ти непоганий хлопець, але ти не розумієш…», — мине якийсь час — і тебе понижують до звання простого смертного, а коли народжується дитина — все, тебе забули, ти просто добувальник харчів і шмотків.

— Тоді навіщо діти?

— Ти серйозно? — Олег всівся на своє місце і з насолодою випростав ноги.

— У тебе вічно якісь проблеми з малою.

— Проблеми приходять і відходять. А бути свідком її перших слів і кроків, бачити, як вона росте, чути, як репетує на всі заставки: татусю, я хочу до тебе на руки і хочу, щоб ти купив мені оте й оте… Чи є щось краще в цьому світі?

— Що питимеш? — Влад вирішив, що для одного дня забагато розмов про велике і вічне. Йому б із буденним розібратися.

— Те, що й ти.

— Я сьогодні пас.

— Починається. Чи не твоя красуня часом доклала до цього зусиль? Дивись, Владе, не дай собі засохнути.

Влад подумав, що «на сьогодні — досить» зовсім не схоже на обіцянку, таке собі звичайне рішення, яке було актуальне годину тому, а зараз горить світло, сидить поруч друг і актуальним буде інше рішення…

— Силу волі виховуєш, — з розумінням усміхнувся Олег, коли Влад завернув з півдороги до шинквасу.

— Та ні, Олежику, просто це не допомагає, розумієш — не допомагає, — він швидко-швидко потер голову долонями.

— Я тебе знаю з першого курсу, Владе. Я вивчив усі твої звички, але ти залишаєшся для мене загадкою. Серед повного штилю в тебе раптом трапляються якісь незрозумілі напади… туги — не туги, безсилля — не безсилля… нудьги? Я навіть навчився вловлювати їхні провісники: коли ти відставляєш келишок, ледве його пригубивши, я можу спрогнозувати, чим це скінчиться: ти кудись зникнеш, а повернувшись, будеш відмовчуватися на всі мої запитання. Тобі Людмила не казала, що ти її потенційний клієнт?

— Казала. Але кожному потрібно якось… розвіюватися. Давай краще подивимося телевізор. — Влад клацнув пультом і втупився в екран. — Людмила не вміє тримати язика за зубами.

— Така вона є. Але вона нічого нового мені не розповіла, та я й не дуже вірю в її психотерапевтичні здібності. А Зоряну ти даремно образив, вона тебе чекала, у неї до тебе було якесь особливе ставлення…

— Олежику, давай просто подивимося телевізор.

— Признайся, ти все-таки отримав її запрошення…

— Чомусь ти останнім часом усі розмови переводиш на неї. Нема її, виїхала… на другий кінець світу.

— Я просто хочу дещо з’ясувати…

— Забудь!

— Скажи мені, що з тобою все гаразд, і я відчеплюся.

— …Гарна передача.

— Як казав наш славнозвісний колега Гіпократус: кве медікамента нон санат, е ферум санат; кве ферум нон санат, е ігніс санат… Як там далі?

— …кве веро ігніс нон санат, е інсанабіліа репутаре опортет.[12]

— До речі, ти запитав у жінки, чи вона не проти мого перебування тут?

— Забув.

— А я думаю, яка в тебе хвороба? А в тебе склероз!

Марія взяла картоплину, притисла її до тертушки і… поранила палець. Руки тільки-но загоїлися…

— Дай сюди.

Чоловік, докуривши на терасі вранішню цигарку, впевнено відібрав у неї миску, тертушку і картоплину. Вона навіть пискнути не встигла, як картоплина в його руках перетворилась у хляпавку.

— Сідай.

Вона повільно сіла. Чоловік продовжував терти картоплю: похмурий, зосереджений, рухи економні й енергійні… немов зібрався на якусь битву, вирішальну битву з кимось чи з чимось їй невідомим.

А невідоме — це найгірший ворог.

— На вечерю до нас прийде Олег, — сказав він і гостро глянув на неї.

— Олег… — повторила вона, а серце знову шарпнулось. Ось як його звати.

— Що означає твоє «О-лег»? Поясни, будь ласка.

— Я за цей час піду закладу білизну у пральну…

— Сиди, — мовив похмурий і зосереджений.

Марія зітхнула.

— Що означає твоє зітхання?

— Нічого не означає, — вона переплела пальці й сперлася на них підборіддям. Дивно було сидіти в кухні й нічого не робити. — Я просто так сказала.

— А що означає твій… мрійливий тон? Тобі подобається… його ім’я?

— Олег, — знову повторила Марія, блукаючи поглядом ген за вікном. — Гарне ім’я.

— І він сам теж… кхм… на погляд жінки… кхм… йому теж нічого не бракує. Так? Куди ти дивишся? Дивись на мене.

— У нього… непогані фізичні параметри, — Марія глянула на чоловіка й знову відвела погляд убік. — Ну, зріст, статура… м-м… манери…

— Які такі манери?

У картоплі в його руках зовсім не було шансів лишитися цілою, а Марія найдужче не любила готувати деруни, хоча щосили приховувала цю свою нелюбов, бо тоді їй довелося б готувати ці деруни щодня.

— Знову в тебе якийсь загадковий вираз обличчя. Я так зрозумів, що ти не матимеш нічого проти, як він повечеряє в нас?