Читати книгу - "Древляни"

Тріщало в кущах, хрипіли горлянки, все покривав грім Отченаша:

— У-е-ех, м-мужва! г-гуляй!.. де той ш-шмаркач! святенький! чистоплюй!.. хай з нами п-п'є, бо в морду-у, ех!

Тріщали кущі, гнався за хлопцем регіт, гілки періщили його, аж лопалась бідна свитина.

Ніч була темна й тривожна, пуща приглухла, як на відлигу. Санько подався до Сожу, до нижніх складів, і тут між завалом дощок, гнилих колод, річкового мулу до ранку проклацав зубами, мов цуцик. Добре, що надибав купу соснової стружки, мокрої, з попелом, та все ж — не гола земля.

Вдосвіта випав сніжок. Тихий сумний сніжок, навіть не побілив буроведмежу шкуру горбів (а листя, притоптане дощами, й справді злиплось на шкуру, встелило нею горби, галяви, просіки); після такого снігу ліс ряботів білими й рудими латками, в очах мигтіло, і Санько йшов, понуривши голову.

Здалеку побачив: он воно, їхнє стійбище чорне, стирловане… а де ж курінь? Не було куреня. Пустельно, самотня сосна з підпаленим боком. І під сосною — вугільна купа, обвуглені дровеняки. Що за проява?

З тривогою підступився ближче. Став… Лісоруби, якісь зачумлені, збилися в клубок, гули, як рій над маткою. Ще підійшов, зупинився. Шибонуло запахом гару, сіряки на дядьках ніби курились. Закіптюжені всі, в очах — кров з переляком, руки по-злодійському щось розгрібають. І Санько — туди: чорний куль, обгорілий… кістяк із шматками одежі й м’яса… сажа, волосся, череп з проваленим ротом.

— Хто?!

— Цить!.. Не бачиш — Полушка.

— Пагуля-яли…

Санько в’юном ізвився у м’якій постелі, так йому стисло боки; чорний куль на тирлі, обгоріла сосна під вітром, а тут біло й тихо, навіть шкіра одгонить милом, риплять за стіною мостини, покірна Стефа тішить пана Бобринського. Цікаво, чи скоро світанок?.. Ксаверій, вже згодом, признався, як вони пили до сказу, рвали петельки й чуби, харкали кров’ю, бились так, мов рубали дрова, зганяли лють на люте життя; як Отченаш згріб в оберемок п’ятьох, і повалив на курінь, і хрумнули стояки-жердини… Хто тямив з п’яного розуму, що там вогонь і сплять ревматичні кістки.

Наворожила циганка. Не обминуло закляття Полушку.

— «…трьох забрав господь, жінка сухотна, не встає, даром хліб переводить…»

Вони пропилися в пух і прах, до останнього шеляга. Тепер будуть бігати до Марка з простягнутою шапкою, проситимуть під процент. Коли позичаєш, коли голодний, як вовк, процент не лякає (подумаєш — шість відсотків), а віддаєш — ого! — оце набігло за місяць! Брав троячку, верни десятку. Де такі гроші взяти, до різдва не заробиш. А жити за що? А жінка оно дітей погнала в ліс, до батька-годувальника, щоб дав копійку на земельний податок, урядник душу вивертає…

Оце тобі, хлопче, наш Горбоконик!

Поховали Полушку. Поставили новий курінь. Все пішло ніби гаразд. Але Отченаш… Ні, він, здається, не мав до Санька нічого. Було й говорить, питає про наряди, посилає в корчму по «мерзавчика». Та очі — в сторону. І в тих гарячих циганських очах — туга, глибока причаяна туга. «Тре було соплякові утерти носа, а, бач, окотилося на кому».

І як він, скажи, розкусив, що Санько поженеться за «сметанкою»? Йому ж самому примарилось: ось вона, майнула перед ним вогниста грива удачі… Хапай! І він ухопився.

За місяць Санько вивчив назубок лісомірну грамоту. Міг без клопоту, на око чи метровкою, виміряти площу, визначити приблизну кількість дерев, їхню кубатуру. Був у нього й свій секрет. «Ану, — скаже Ксаверій, — вгадай, яка висота цієї вільхи?» Санько, переможно усміхаючись, стає спиною впритул до вільшини і: «Раз, два, три…» — йде своїм натренованим кроком, йде, низько пригнувшись, аж поки між колінами не побачить вершечок дерева. «Двадцять три сажні!» — гукає. Можеш не сумніватися: точно!

Було, що в обід збирались до гурту лісоруби, підрядчики, а то й купці з сусідніх ділянок. Сідали до вогню, попихкували люльками. І тоді Санько потішав їх хитромудрими задачками. Скаже загадати будь яке число, про себе перемножити й поділити його, додати й відняти, і, після того як гущу перебовтано, ловко відгадував — сто п’ять задумано! Або — триста сім! Спритні купчики, що на процентах з’їли не одну собаку, апетитно цмокали: голова! Молоде-зелене, а мізками крутить дай боже!

Отак і сидів Санько, оточений сіряками й кожухами, вуглиною черкав на плескатому пні, коли враз: «Бобринський, Бобринський…» — забігали очі, заворушились кожухи.

Санько глип: хм, якийсь панок.

Той стояв за людом, за кожушаними спинами, стояв і дивився на нього. Мабуть, давно підійшов і мовчки стежив, як чаклує Санько над цифрами. Вони зглянулись, хлопець зніяковів, а Бобринський привітно усміхнувся, це був привітний панок, чистенький, дорідний, у сірій смушевій шапці, у кофейному піджаку з широким смушевим коміром. Він дружньо усміхнувся Санькові, навіть здалось — підморгнув отецьким оком: «Браво, синок!» — і підсів до гурту. Попитав про те-се, про вивозку лісу, про заготівлю шпал, зауважив, чи не багато відходів лишається, та й попрощався. А прощаючись, мовив Санькові, вже строгіше:

— Зайдіть до мене в контору. — Так і сказав: «Зайдіть». — Сьогодні ж…

То пам’ятний вечір. Вони були вдвох за столом (ні, уявіть собі: він, Санько, — і з ким? — з Бобринським!), перед ними горіла настільна лампа, синій абажур і синій присмерк у вітальні, муркотів самовар, від розжарених вуглин, від самовара падав червоний відблиск на обличчя Бобринського, і воно було червоне, розімліле, з краплинами червоного поту; масивна голова, стрижена, з баранцями-кучериками, і м’яке жіноче обличчя, вишневий піт на лобі, на пухлих, трохи обвислих щоках. Бобринський шаманствував за чаєм, пив, і вдоволено жмурив підпухлі очі — красиві очі, темно-карі, з темною глибінню. Стефа вже переодягла Санька; смугастий костюм був на нього просторий, та все ж давив під пахвами, і Санько щулився, дідько його знає, чи вдався