Читати книгу - "Привид Чорного острова"

— Немає.

Фред отетерів і недовірливо подивився на Олеся, стенув плечима:

— Немає? А як же ви там живете? І ніхто у вас не очищає банків та ювелірних магазинів?

— Банків ніхто не обкрадає. Ювелірних магазинів також. А дрібні злочинці ще є. Мало, але трапляються.

— Які це дрібні? Поясни.

— Кишенькові сявки.

Фред замислився. Від надмірного напруження у нього зморщився ніс і нап'ялися жили на худій довгій шиї.

— Я б не хотів жити в такій країні. Злодіїв і гангстерів у вас немає тому, що нічого їм красти. Так?

Довго і з насолодою сміявся Олесь. Гляне на спантеличеного Фреда — і знову заллється сміхом.

— Оце втнув! Оце сказав! Кажеш, немає чого красти. Знаєш, я гадав, що ти ні до чого не придатний чоловік. Виходить — помилився. Отак дотепуєш. Молодець!

— Чом тобі так весело?

Раптом Олесь заговорив суворо й сердито.

— Не доводилося зустрічати такого нестелепу, таку нерозумну людину, як ти. Мабуть, лише ти один і не знаєш, що влада в нашій країні належить робітникам, селянам.

— А я не робітник і не селянин. То, виходить, я не буду у вашій країні біля влади?

— Не будеш. Такі у нас в тюрмах сидять.

— От бачиш, а в нашій країні я не сиджу. Це ж справжня демократія. От бачиш — це на мою користь.

— Згоден. На твою. Може, підемо копати? — запропонував Олесь. Йому набридло розмовляти з Фредом.

— Ні. Не хочу. Ще таке запитання, тільки ти відповідай правду. На пропаганду мене не бери. Героїну чи маріхуани у вас роздобути можна?

— Ні.

— Зовсім?

— Зовсім. Заборонено торгувати наркотиками.

— Слухай, ти мене не обдурюй. У нас також заборонено їх продавати, але купити можна скільки завгодно і де завгодно.

— У нас наркоманів немає.

— Ніяк не підходить для мене твоя країна. Я там не вижив би.

— Цілком згодний, — ствердив Олесь і всміхнувся.

Ще якась думка мучила Фреда. Він кілька разів недовірливо позирав на Олеся, нарешті наважився і запитав:

— Ну, а нічні клуби є? В рулетку грають? Чи, може, ігрові автомати поставили?

— Нічого цього немає.

— От бачиш, які ви там відсталі. Майже дикуни.

— Я віддав би скарби цього острова лише на один день перебування на своїй землі. Така вона мені дорога!

— Знову про скарб. Ти їх нікому не зможеш віддати, бо їх тут нема, — іронічно всміхнувся Фред і похитав головою.

— Справді. Я не подумав і бовкнув про скарби. Послухай, Фред, а що, коли вони є? Тобі ніколи не спадала така думка? Може, Джон не помиляється, може, карта в нього справжня і скарб тут десь лежить?

— Не плети дурниць.

— Ну, уяви на мить, що вони є, що ми їх знайшли. Як ти вдієш?

— Тоді? Тоді я також став би багатим. Гадаєш, хтось би поживився тим скарбом, окрім мене? Помиляєшся. Ніхто.

— А як же брат? Усе життя тут землю копає, сподівається на скарб?

— Це мене мало цікавить. Знайдемо скарб — брат також буде моїм ворогом. О-о, будь певний. Я зумів би прожити ті скарби так, що ввесь світ заговорив би про мене. Я нищив би комуністів скрізь, а в першу чергу в своїй країні.

Фред раптом згадав, що скарбів немає, і похилив голову. Потайки витяг з кишені пакетик, звідти добув пілюлю і проковтнув її. За кілька хвилин він уже мандрував у далеких чарівних краях.

Олесь ще трохи посидів, з огидою поглянув на вирячені очі Фреда і пішов до кручі, з якої стрибнув у океан. Там дивовижний вир без угаву сплітав м'язи і всмоктував їх у глибину.

Перед вечором, коли сонце схилилося до обрію, з заходу подув вітерець. Спершу легенько, ніби попереджаючи, щоб його чекали в гості.

Коли Фред і Олесь повернулися до будинку, там уже порався Джон. Наказав він Олесеві негайно перевірити, чи надійно закріплені шхуна і шлюпка. Буде буря.

Ішов Олесь до берега й думав: дивак Джон, ніби ненавидить його і ось доручає перевіряти. То, може, його ненависть не справжня? Може, він лише маскується нею?

Вітер уже почав свою одвічну боротьбу з океаном. Хвилі могутніми валами накочувалися на берег. Вони тепер не гаптували мереживо, а вгризалися в граніт, у безсилій люті відкочувалися, щоб знову й знову взятися за своє.

Олесь перевірив кріплення. Шхуна стояла надійно, лише злегка гойдалася на хвилях. Сюди буря не може простягти свої крила.

Скелі різали хвилі на клапті, і клапті тоді ставали безсилі і кволі.

Вітер сердито стугонів, налітаю чи на скелі. Стугонів ніби тому, що ось уже багато років ранить об той граніт свої могутні груди, а перемогти не може. Минуть ще тисячі й тисячі років, перш ніж переможця буде виявлено. А зараз сміються з вітру скелі, стоять непорушно і твердо.

Повернувся до будинку Олесь збуджений, схвильований. Буря розбудила спогади про недавні години страшної боротьби. Відчув, як здригаються в нього груди і щось холодить спину. Як і цей острів, в океані він був віч-на-віч з ураганом.

Коли Мері гукнула всіх вечеряти, буря набрала ще більшої сили. Океан плакав від того, що не може проковтнути острів, який так недоречно став на шляху.

Повечеряли мовчки. А коли пили каву, Олесь запитав:

— Чому сьогодні так сумно?

Мері всміхнулася і виразно подивилася на Олеся:

— І зовсім не сумно. Навпаки. Мені подобається, коли буря летить над океаном. Мені тоді здається,