Читати книгу - "Кам’яне яйце"

Кабінет полковника Фореста на перший погляд був схожий на лабораторію — мережива дротів і багатоповерхові стелажі з приладами. Полковник сидів за столом, повернувшись до одного з невеликих екранів, стежив за зеленкавим зайчиком, котрий мережив свої складні письмена.

Генерал зайшов до кабінету і, стримуючи хвилювання, голосно мовив:

— Треба усіх підняти на ноги, Фред.

Полковник не обернувся, але застиг, мов закам’янів. Втупившись в екран, він чекав, що ж буде сказано далі.

— Щойно зі мною хтось зв’язався по телефону і запитав, чи полковник Форест уже отримав лист від якогось Сіріуса? Дуже дивний дзвінок, Фред. Тобі не здається? — В’їдлива іронія, тамований гнів у голосі. — Під загрозою програма «Зевс».

Лисий, з чорною бородою полковник Форест повільно обернувся і пильно дивився на генерала.

— Я не отримував ніякого листа від шановного… як ви сказали, Сіріуса. З ваших слів я ще нічого не можу збагнути, пане генерал.

У цей час на пульті перед полковником ожив записуючий пристрій, заторохтіла машинка.

«ПОПЕРЕДЖУЄМО. ПРОГРАМА «ЗЕВС» НЕ БУДЕ ВИКОНАНА ЗА БУДЬ-ЯКИХ ОБСТАВИН. МОЖЛИВІ ЖЕРТВИ. СІРІУС».

Полковник мовчки незворушно читав. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Видрукуваний текст врешті впав на його стіл.

— То, кажете, хтось вам зателефонував, пане генерал? — тихо запитав Форест.

— Так. І я насамперед хотів би тебе запитати, Фред, відколи це зв’язатися з нами стало легше, ніж з провінційним сортиром? Як мені все розуміти? Гадаю, що це не твої жарти, Фред?

— Я ніколи не заробляв собі слави жартівника, — похмуро буркнув полковник і простягнув генералові щойно видрукуваний текст.

— Погляньте… Ось про цей лист ви мене запитуєте… Але я ще нічого не можу сказати…

Генерал Девіс уважно роздивлявся аркуш цупкого паперу.

— Лист надійшов по двісті десятому каналу. Чи не так? Чому ти мовчиш, Фред?! — гнівно крикнув.

— Я доповім свої міркування з цього приводу через півгодини. Гаразд?

— Треба всіх поставити на ноги. Ми ще маємо час… До речі, не забувай, Фред, що саме в твоїх руках безпека нашої Бази і безпека виконання програми «Зевс»! Ти мене розумієш, Фред?

Полковник дивився на генерала похмуро й майже бездумно.

— Ви мене зрозуміли, полковнику?

Форест нарешті спромігся видобути з себе подобу кволої усмішки, якоїсь потойбічної і відстороненої:

— Я вас зрозумів, пане генерал.

— Як бачиш, Фред, я навмисно прийшов особисто перед твої ясні очі, аби не користуватися нашим зв’язком, на який я, виявляється, просто не можу покладатися. — Девіс кинув на стіл полковникові лист Сіріуса.

Якусь мить вони мовчали, напружено дивлячись просто в очі один одному. Нарешті генерал повільно повернувся і вийшов з кабінету. Притишено лунали його кроки, було чути, як він зупинився біля пневмокапсули, як розчинилися і зачинилися її стулки. Запанувала глибока тиша.

Раптом полковник ніби ожив. З його обличчя зникла маска відчуження. Він швидко і тихо, мов кішка, підійшов до одного з пультів, натиснув потрібну клавішу.

— Сьомий?

— Сьомий слухає.

— Щойно я отримав повідомлення за підписом «Сіріус» по двісті десятому каналу. Терміново треба простежити походження цього сигналу. А також — негайно подати мені записи усіх сьогоднішніх телефонних розмов генерала Девіса.

— Зрозуміло, — хриплий металевий голос. Полковник Форест закурив, довго сидів у задумі, згодом набрав номер генерала Девіса:

— Пане генерал!

— Слухаю, Фред.

— О котрій годині точно телефонував вам отой Сіріус?

— О дев’ятнадцятій годині і сорок три хвилини.

— Сьогодні?

— Атож.

— Спасибі.

Полковник Форест закопилив губи, зосередившись на розробці якоїсь психологічно-ситуаційної моделі. Він завжди досить кумедно закопилював губи, коли в самоті поринав у багатодумний вир професійних клопотів. Полковник був самовідданим, за покликанням, працівником служби безпеки.

«Сьогодні я став батьком. Відчув себе ланкою правічного ланцюга поколінь. Я — батько й син в одній особі… Як легко розривається будь-який ланцюг в нашому світі. Як легко, мов свічку, можна загасити кожну людську душу».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

У підземному номері астронавта Джозефа Девіса лунала тиха ритмічна музика.

Дзвінок відеоселектора пролунав несподівано, навіть ґвалтовно. Джозеф злякано кинувся з канапи і якусь мить не міг збагнути — що ж трапилось? Тривога? Навчання? Хто і навіщо потурбував його? Проте до селектора підійшов вдавано спокійно, розважливо. Проходячи повз великий кольоровий у повний зріст портрет на стіні, Джозеф дав щигля по кінчику носа молодій привабливій дівчині.

— Слухаю.

На екрані з’явилося обличя генерала Девіса. Батько втомлено дивився на сина.

— Ти ще не спиш, Джозефе?

— Ні, пане генерал. Я перед сном люблю послухати музику.

— Ти не хочеш трохи подихати зі мною свіжим повітрям? Ми давно з тобою не бачились, Джозефе.

— Так. Безумовно, я дуже хочу подихати разом з вами свіжим повітрям, пане генерал.

— Облиш блазнювати. Я тобі насамперед батько… Чекаю тебе на сьомому виході. Вже на поверхні. Не барися.

Джозеф одягнувся. Не поспішаючи, накинув на себе оранжевий тренувальний комбінезон і, насвистуючи веселу мелодію, подався до кабіни пневмокапсули.

Він не відразу побачив батька у темені ночі. Зоряне чисте небо над головою. Рокотання патрульних вертольотів, періодичне надсадне дихання бойових машин, що вихоплювались раз у раз з підземного аеродрому. Впала в око червона жарина сигарети. І Джозеф здогадався, що то стоїть батько.

— Вітаю, пане генерал.

— Радий тебе бачити, мій хлопчику. Як самопочуття?

— Все нормально, батьку. Хіба я не твій син? Ти не маєш підстав сумніватися в мені. Все гаразд.

— Маю підстави, сину…

— Ти