Читати книгу - "Ліки від страху"

— За обставин житейських, — засміявся Горовий. — В одному мішку виявилося не два коти, а ціла компанія, до того ж із занадто різними характерами…

— Мабуть, така ситуація може завадити службовому просуванню, — зауважив я. — Але стати толковим спеціалістом…

— Ні, ні, ні! — замахав руками Горовий. — Ви не зрозуміли — я не посилаюся на обставини. Просто через взаємини, що склалися, з керівником лабораторії, я вилетів раніше, ніж став хорошим фахівцем.

— А хто був вашим керівником?

— Є такий діяч науки і техніки — Олександр Миколайович Панафідін. Зараз він уже в корифеях ходить.

— У вас виник із ним конфлікт?

— Ну, як вам сказати, все це відбувалося дуже протокольно, достойно й ввічливо: просто я не вклався в аспірантський термін, і він мене миттєво викинув із лабораторії. Так що для бурхливих сцен ні часу, ні умов не було.

— А як він пояснив свою непримиренність?

— Що ж там пояснювати? Формально він мав для цього підстави, а всім моїм заступникам він повідомив дохідливо й категорично: «Горовий хімії не любить». Найсмішніше, що він, по-моєму, мав рацію…

— Тобто?..

— Тоді я просто задихався від образи, люті й горя і пішов учителювати на рік, бо місце, обіцяне мені в одній проблемній лабораторії, ще тільки мало звільнитися. А збігло відтоді майже п'ять років, і покидати школу я не збираюся.

— Цікаво?

— Це, мабуть, не те визначення. Просто я випадково знайшов своє справжнє покликання, адже я ніколи раніше й не думав займатися викладанням. А це, виявляється, такий прекрасний, дивовижний світ! Дуже хотілося б, якщо знайдеться час і сили, написати про школу книжку…

— Художню? — поцікавився я.

— Та що ви! Це не для мене. Так, міркування деякі про педагогіку, про викладання нудних предметів, про поведінку вчителя…

— Чого ж ви посварилися з Панафідіним? — повернувся я до питань, що цікавили мене.

— Через дурість, — зблиснув своїми хитрими меткими очима Горовий. — Тоді я ще не знав, що кращі фахівці частенько заперечують проти принципової реформації їхніх ідей, оскільки це містить у собі замах на їхній титул «кращого»…

— А ви замахувалися на ідеї Панафідіна? Чи на його титул?

— Ні, в ті часи я ще був слабенький в колінцях — змагатися з Панафідіним. Забавно, до речі, що він усього на кілька років старший за мене. Але він належить до того рідкісного племені людського, яке трохи не з пелюшок призначається для керівництва рештою людей, тих, кого не мучить сверблячка бігти попереду всіх…

— То чому ж він був невдоволений вами, Ніле Петровичу?

— Тому, що е в ньому небезпечна властивість — неконтрольоване захоплення власними ідеями. А я дозволив собі розкіш вголос над ними хіхікати. Власне, це навіть не його була ідея, а придумали вони її разом із Володею Лижиним — був у нас в лабораторії такий хлопець.

— Виходить, що ви хіхікали і над ідеєю Лижипа?

— Так виходить, якщо закопуватися занадто глибоко, бо, по-перше, ідей у Лижина щодня була купа, по-друге, коли його ідеї громили, він тільки усміхався й вигадував наступного дня що-небудь нове. А Панафідін ніколи б у житті не визнав, що в основі його системи лежить лижинська думка.

— Ця думка Лижипа торкалася мотапроптизолу?

Горовий кивнув:

— Так. У Лижина, як на мій погляд, блискуче теоретичне мислення, якого дуже бракує Панафідіну. Відмінний експериментатор, Панафідін намагався реалізувати концепцію Лижина про диференційований по окремих радикальних групах синтез гігантської тіазінової молекули метапроптизолу. Я виконував частину цієї роботи.

— І не вірили в успіх?

— Спочатку вірив. Окремі фракції ми відпрацьовували дуже хвацько. Ну й, чого там гріха таїти, тоді добряче зігрівала свідомість невблаганного наближення кандидатського захисту — то була безпрограшна справа: адже ми синтезували ціле сімейство нових речовин. А потім…

Горовий замовк, зручніше влаштовуючись на своєму підвіконні. Він сидів, прихиливши голову до стіни, й погляд його летів понад моєю головою — туди, в ті уже безповоротно відшумілі роки, коли ще не було знайдено покликання й не жило в серці відчуття щастя випускати із своїх класів багато тямущих і хороших дітей, з-поміж яких хтось один зробить із лишком за себе й за вчителя, — того щастя, яке більше, ніж радість од захисту дисертації.

— А потім я зрозумів, що ми в глухому куті. Випадково я почув розмову: Лижин пропонував нові шляхи, а Панафідін боровся з ним, як лев. І, вслухаючись в аргументи Панафідіна, я збагнув, що він свідомо намагається зростити ідею Лижина з наслідками наших експериментів, котрі він, як хитрий учень, підганяв під готову відповідь у кінці задачника…

— Ви вважаєте Панафідіна недобросовісним ученим?

— Ну, це вже крайність! Я гадаю, що не вельми скрупульозна людина Панафідін-учений просто давав собі деякий попуск, щиро видаючи бажане за дійсність. Я, можливо, цього й не зрозумів би тоді, коли б не почув сумнівів Лижина, проте це був поштовх для моїх роздумів. Урешті-решт я побачив, що ми на помилковому шляху…

— Ніле Петровичу, а ви сказали про це Панафідіну?

— Звичайно. Він вислухав мене й запропонував провести досліди, які спростували б його уявлення. То була довга й не дуже результативна робота — я не закінчив старого й не встиг зробити бодай що-небудь нове. А три роки збігають дуже швидко, й одного не дуже чудового дня Панафідін оголосив, що він дякує мені за співробітництво — мовляв, з богом, Парасю…

— На ваш погляд, Панафідін — талановитий вчений?

— Безсумнівно, — впевнено кивнув Горовий. — Він і людина талановита. Та ліпше б йому займатися тою діяльністю, де потрібно менше впевненості у собі…

— Чому?

— Як вам сказати? Наукова робота вимагає від людини постійних сумнівів, невідступної потреби ще раз подумати, знову перевірити, подивитися по-новому, здатності піднести пошуки істини вище від усіх наших дрібних людських пристрастей…

— А Панафідін не може?