Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

Мене вражає невимушеність, з якою Джоан Пірс говорить на заборонені теми. Я розумію, чому в Блувіллі вона має такий успіх. Вона в усе втручається, може що завгодно сказати, в неї нема ніяких комплексів. І це допомагає й решті людей звільнитися від своїх комплексів. Наприклад, я дуже ніяковів, особливо замолоду, через свій низький зріст. І тепер мені приємно, що Джоан натякнула на мій зріст, не зачепивши мене за живе, навіть пожартувала з цього приводу («і все у вас у міру!»). Її жарт навіть нагадує комплімент. А втім, такі жарти не минають безслідно. Найменша колючка, проколовши вам шкіру, лишає на ній слід, навіть якщо в ту мить ви цього й не відчули. Мені здається, що колись я неодмінно розгніваюсь на Джоан.

Найгірше те, що я весь час ніяковію й не можу цього приховати.

— Джоан, що ви ото спостерігали, коли я прийшов?

— Дивовижні речі, — відповідає вона сміючись. — Ви знаєте, Ральфе, що серед наших охоронниць процвітає лесбіянство, наче у відповідному закладі?

— Я про це здогадувався.

— А я тепер цього певна. Сердешні дівчата! Та не це мене цікавить. А те, що серед них є один «вільний стрілець».

— «Вільний стрілець»?

— Еге ж. Розумієте, мабуть, їх добирали не дуже суворо. Ця дівчина користується однією іграшкою, і це свідчить про те, що вона тужить за чоловічим тілом.

— Ви маєте на увазі вібромасажер?

Вона заливається сміхом, що нагадує крик чайки.

— О ні, то не вібромасажер! Це щось більше, набагато більше, досконаліше й витонченіше. Та я не стану описувати вам ту штукенцію. Сподіваюся, що колись зможу її вам показати. Це щось досить дивне.

Вона сміється, аж їй перехоплює дух. Я уриваю її.

— А хто та охоронниця? Я її знаю?

— На жаль, ні, бідолашний Ральфе, це не Пуссі. Не відпирайтеся! Я знаю про цю вашу слабинку до Пуссі відтоді, як ви вправили їй лікоть. Того вечора, коли ви, шукаючи Дейва, прийшли до мене, ви мали зовсім очманілий вигляд. Я ще подумала, що чоловіка навряд чи так збентежить якийсь лікоть!

Її добродушні соколині очі дивляться на мене, і я теж сміюся. Бо місіс Пірс не тільки чародійка, вона ще й весела жінка. Вона вміє позбавити серйозності будь-яку проблему, А в Блувіллі такій людині ціни немає.

Я кажу їй про це, і вона одразу ж насуплюється.

— Ні, Ральфе, ви помиляєтесь. Веселість — мій захист. Я хвилююся так само, як і ви. Навіть більше, коли подумаю, що можу передчувати події. А ви здаєтесь мені безтурботним.

— Я? Безтурботним?

— Я знаю, ви дуже турбуєтесь про Дейва, і про Аніту теж. Та повірте мені, вам треба хоч трохи позбутися особистих клопотів і більше думати про майбутнє ЧО в Блувіллі. Тут мені дещо не подобається. Д дещо навіть викликає в мене страх.

— Що саме?

— Наведу вам такий приклад: ви зраділи, коли Гільда Гельсінгфорс відмовила вам у відставці? Атож. Я вас розумію. Але що це загалом означає? А те, що ви — в’язень. Що вони вирішили завадити вам вибратися звідси. Кажу відверто, Ральфе, якщо завтра ви складете Дейвову й свою валізи й підете до сторожової вишки, то, гадаєте, вас випустять?

Я дивлюся на місіс Пірс і раптом, коли мій погляд зустрічається з її, виразно уявляю собі сцену, яку вона щойно намалювала, бачу цю сцену її прозірливими очима й відчуваю цілковиту певність, що вартові не випустять мене за ворота. І нараз усвідомлюю, що я це давно знав. Але якщо людина довго була вільна, то, щоб збагнути рабство, в яке вона потрапила, їй треба добре його скуштувати.

Джоан простежила за всіма моїми думками.

— Ви знаєте, як Стайн називає Блувілл? — веде вона далі. — Розкішним концтабором! І справді: чудові харчі, басейн з підігрітою водою, зали, прогулянки верхи… Але довкола — загорожа з колючого дроту, кулемет на сторожовій вишці, комендантська година, скрізь підслуховувальні апарати, телефон під наглядом, розпечатані листи. Я ще забула: ні радіоприймачів, ні телевізорів. І час від часу кілька розрізнених газет. Ральфе, невже ви думаєте, що я тицяю свого носа в усі закутки тільки задля власної втіхи? Я хочу все знати — і край! Нам конче треба все знати, коли нас тримають у цілковитій таємниці.

Вона говорить пристрасно, із запалом. І я відкриваю для себе таку Джоан, якої ще не знав: розважливу й сповнену відповідальності. Досі я захоплювався її здатністю передбачати майбутнє, але мені була не до вподоби її схильність до жартів і пліток. Тепер бачу, що насправді це дуже рішуча жінка. Моя повага до неї дедалі зростає.

— Джоан, — кажу я перегодя, — дякую за довіру, з якою ви розмовляєте зі мною. Але коли ви розповідаєте мені все це, то я розумію, що для цього є певна причина. Що ж, я вас слухаю.

Джоан чудова акторка. Коли від неї чогось чекаєш, вона замовкає. Або, скоріше, мовчки зважує свої думки. Ця її мовчанка нагадує червоне світло, яке, спалахнувши, починає моргати: увага, я мовчу, а це означає, що зараз я скажу щось важливе.

— Облиште, — каже вона нарешті. — Винаходьте свою вакцину. І якомога швидше! Ви навіть не уявляєте собі, яка вона потрібна!

— Та здогадуюсь, — кажу я трохи зніяковіло.

Її не спиняє ніщо. Вона не зважає