Читати книгу - "Слідами вигнанця"

Павел тільки тепер згадав того негра, який учора з цікавістю дививсь їм услід, коли вони виходили від бурів.

Потім Камбела почав розповідати про життя негрів на плантаціях. Удень їх стерегли з вінчестерами в руках, а звечора прив'язували, мов худобу. Кожного, хто виявляв невдоволення, вночі відводили до лісу й забивали!

Домбо правив за перекладача, бо Камбела знав лише кілька португальських слів. Наприкінці Павел спитав:

— А чи не хоче Камбела піти разом з нами?

Коли Домбо переклав його слова батькові, той радісно завищав, підняв спис угору й цюкнув ним об землю. Хлопець пояснив:

— Тамо-тамо буде піти з гамбою, аж доки її нього борода стане білий і сягатиме до землі!

— Гаразд, — усміхнувся Павел. — Беремо твого тамо-тамо до нашого гурту.

Негри схвально похитали головами й знову заходилися стрибати й ляскати себе по колінцях, щось радісно вигукуючи…

За кілька хвилин Камбела вже вів бика за налигач, услід йому човгав Альварес, за ним Домбо, а географ замикав валку.

День видався досить гарячий. Безжально припікало сонце. Не було бодай найменшого вітерця. Природа навколо немов принишкла, задихаючись від спеки та задухи.

Минуло кілька днів. Дорога ставала дедалі важча й виснажливіша. Вода в бурдюку швидко нагрівалась і, крім того, починала одгонити підпареною сирицею. Про те, щоб замінити воду, годі було й думати: дощі вже давно відшуміли, річки й джерела попересихали. Торби-харчанки також геть схудли. Рештки сухарів, консервів та в'яленої скумбрії тільки дратували зголоднілих мандрівників. Дичина траплялась дуже рідко. Разом з дощами і звірі, й птахи переселилися на південь, де можна знайти потравку. В лісі вряди-годи щастило добути який перестиглий плід, але чи ж так легко нагодувати чотирьох здорових та ще виморених їдців!

Альварес плентався, перехнябившись набік, геть намуливши й позбивавши ноги. Спека, спрага та голод змучили й географа. Він теж змиршавів, очі йому глибоко позападали. Лише Домбо з Камбелою, звиклі до голоду й спеки, терпляче крокували далі.

Вже лишилися позаду плаї Конджемба, й незабаром мала бути річка Кубангу, понад якою нібито лежала колишня плантація Альвареса. Але що було ближче до Кубангу, то похмуріший і мовчазніший ставав Альварес, а очі його никали якось неспокійно і лячно. Обличчя зжовкло, наче віск, а вуха стали геть тоненькі й прозорі. А ще Альваресові дошкуляла задуха та сухий кашель.

«Гляди вріже дуба цей дивак, так і не розкривши свого справжнього обличчя!» — думав Павел, дивлячись, як той сапає, аж звивається, намагаючись відкашлятись.

Нарешті трапився ще не пересохлий потічок з мілким піщаним річищем і похилими берегами. Понад водою стояли плакучі верби, пломеніли розкішні маки, стовбурчилися шпильками кактуси. Земля під ними поросла м'якою оксамитовою травичкою. Течія повільно вигиналась поміж вербами, а на плесах, вдавалося, взагалі стояла.

Павел наказав поскидати з бика ношу: привал. Домбо з Камбелою припнули тварину на довгому мотузку до дерева, а самі подалися збирати сухий хмиз. Альварес ліг н, а трапу, тіпаючись від глухого й глибокого кашлю. Павел роздягся, прикидав карабін одягом і забрів у воду. По тілі йому перебігли мурашки. Втома швидко минала. В прозорій воді тремтіло віддзеркалення довгокосих верб та папороття.

Балканов забрів до пояса, занурився раз і а вдруге, примруживсь од насолоди. З волосся йому збігали чисті блискучі струминки. Він постояв нерухомо, милуючись пишними зачісками плакучих верб.

Коли це мукнув Корі. Павел глянув у його бік — і раптом у тихій воді уздрів відображення Альваресової постаті з карабіном у руках… Павел сіпнувсь, мов ужалений, і відчув, як у жилах йому застигає кров. Він ледь помітно повернув голову й скосував на берег. Так, ніякої омани зору: португалець; тримав рушницю обіруч і цілився на Павла. Обличчя йому пересудомилось од люті. Роззявлений рот кривився в злобній посмішці. Повільно, не зводячи мушки з жертви, Альварес щораз нижче сходив з берега.

«Ой батьку мій, батьку! — блиснула в голові географа розпачлива думка. — Нікому тепер повідомити тобі про звільнену батьківщину. Твій син безславно гине від кулі розбишаки. Не довелось таки нам побачитись…»

Павел дивився на відображення у воді й гарячково думав, як би то уникнути лиха.

Альварес зупинився й поклав пальця на спусковий гачок.

— Ну, сер, нарешті ти в моїх руках! — тихо, майже пошепки, прошамкотів він. — Я швидко сам здохну, але спершу тебе пошлю чортам на засмажку. Тільки тоді я заспокоюся, — він розтяг беззубого рота аж до вух: — А тепер давай знайомитись. Ти настирливо намагався вчинити мені допит. Хотів довідатись, хто я такий? Гаразд, слухай: Гонгора, іспанець; той самий, кого твій батько віддав до рук Сілві Порту! Паскудний каторжник десь причаївся й підслухав нашу розмову, а тоді нас видав капітанові. Балкан виявивсь падлюкою! Ну й зазнали ж лиха ми, іспанці! А все через те, що він зрадив нас!

Альварес увесь тремтів, мов у пропасниці, очі йому палали, темні й жорстокі. Він одкашлявся, сплюнув і повів далі:

— Твій татусь розкрив нашу змову!.. Тому ще на кораблі двох наших вбито. Решта моїх друзів, мов мухи, виздихали на Коморських островах. Лишився живий тільки я. Цілих п'ять років поневірявся, доки опинивсь у Мозамбіку. Коли Матросов зайшов у корчму й сказав, що ти йдеш слідами дигерів, у мене аж кров у жилах заграла. Я вивідав усе! Даремно ти ховався за фальшивим пашпортом! Ти — син нашого згубника! Я дякував усім богам на світі, що мені випадає нагода віддячити особисто твоєму татусеві, але тепер бачу — не дійду до гаубау. Байдуже — я розчереплю макітру його синові… Ех, коли мені б оце життя та здоров'я, за один-єдиний діамант з того родовища я міг би купити цілий маєток! Але тепер годі вже й думати… Шкода, що не пощастило задавити власними руками