Читати книгу - "Очікування шторму"

Кость глянув на море. Й сказав Кравцю:

— Це мій брат, Захарій.

Фелюга легко сковзала по зеленуватій морській воді. Хвиля не била, а лише ласкала її лівий фальшборт. І трисель на гафелі[6] — косе чотирикутне вітрило — вигинався від дружного попутного вітру і був схожий на великого білого лебедя. Снасті стоячого такелажу, яким кріпилися щогли, фокс-стеньги, грот-стеньги[7], косими тінями, що пересікалися, лягали на палубу й на воду.

— Захарій жде сигналу, — пояснив Кость.

За рікою відразу починався ліс. Він ріс на смузі між берегом і горою, яка була відносно рівною і широкою. Старі дерева каштанів і горіха юрмилися тут упереміш із стовбурами дуба, ясена, клена, акації…

Коли ввійшли в ліс, Кость сказав Кравцю:

— Я піду вперед.

— Думаєш, так краще?

Засмагле обличчя грека раптом стало непроникним. Зморшки зібралися над переніссям та так і застигли. Дивлячись прямо перед собою на темні поламані стовбури дерев, Кость твердо сказав:

— У мене він стріляти не стане.

— Гаразд. Я прийду потім.

— Ти прийди хвилин через десять.

— Гаразд, — погодився Кравець, — я так і зроблю.

Грек пішов стежиною, що пролягала між цупким коротким чагарником.

Кравець сповільнив кроки. Вийняв пістолет…

Вітер не продував ліс. І запах кори, листя був тут міцним, постійним. Кравцю здавалося, що вони пахнуть ліками, й особливо йодом, як кімната грека Кості, де лежала тепер поранена Перепілка.

Учора ввечері Кравець терпляче ждав її в яру, вузьке дно якого виявилося захопленим холодним стрімким потоком. Вода гула, вивертала каміння. Коні здригалися, злякано іржали…

Йому пощастило почути постріли. Вірніше, побачити. Він здогадався, що звуки, які тонули в ревінні моря і шумі дощу, схожі на тріск сухої палиці, є не що інше, як постріли. Він вивів коней із яру. Прив'язав їх до ясена, якого помітив напередодні. Вийняв пістолет, пішов уздовж берега до дачі. Саме тоді й пролунав вибух. Дах дачі раптом висвітився. Піднявся ледь-ледь, наче кришка над закипілою каструлею. Потім стрімко став розширюватися за рахунок вогню, кіптяви, зірваних балок, заліза, дощок. Стіни осіли. Й упали…

Отоді метрів за тридцять од себе, на алеї, Кравець побачив зігнуту жіночу постать. Й зрозумів, що це Перепілка.

Налетівши на старі рибальські сіті, провислі на похилому сушилі, він заплутався в них. Вибирався, лаючись. Зважаючи на час, Перепілка мала вже вийти на це місце. Але ніхто не пробігав берегом.

Яр, у якому призначили зустріч, містився ліворуч од дачі. Й Перепілка повинна була бігти берегом сюди, в бік Лазаревського. Жодних явних причин, що завадили їй рухатися наліво, Кравець не знаходив. За винятком… За винятком того, що в Перепілку стріляли.

Пригнувшись якомога нижче, Кравець широкими стрибками кинувся у глупу ніч, туди, де темніла алея. Прибережна галька, велика й дрібна, блищала жалюгідно, тьмяно, нечутно провалюючись під чобітьми. Зате море горланило щосили. Хвилі йшли високі, часті, з довгими пінистими гребенями. Гребені ці біліли, мов клаптики туману, то зникаючи, то з'являючись знову.

Блиснула блискавка. Блиснула на частку секунди. Але й цієї частки було досить, щоб Кравець помітив Перепілку, яка лежала впоперек алеї…

Добре, коні були поряд.

Кравець розумів, що Перепілка ще жива, що вона поранена, та нічим допомогти їй у цю мить не міг. Він поклав її впоперек сідла й неквапно рушив до берега моря…

Фелюга наближалася. Кравець одразу побачив її, як тільки вийшов з лісу. Ще він помітив Долинського й грека Костя біля самого крайчика води, що вигравала рідкими, веселими хвилями.

— Хто це? — повернувшись на звуки кроків, запитав Долинський.

— Моя людина, — байдуже пояснив Кость.

Та, напевне, відповідь грека не задовольнила Долинського, в нього була професійна пам'ять на обличчя. Тому що погляд контррозвідника чітко затримався на Кравцеві. Й Кравець зрозумів, що він упізнаний.

Кравцеві вдалося раніше вихопити пістолет. Однак різким рухом Долинський схопив Костя за комір сорочки і прикрився ним, наче щитом. Грек рвонувся, лишив у руці рудобородого великий шмат сорочки. Впав. Галька зашаруділа під його тілом. І Долинський спрямував дуло пістолета на Костя, хоча це було тактично неграмотно й диктувалося лиш злістю.

Кравцеві треба було пробігти ще метрів п'ятнадцять, щоб дістати Долинського й захистити Костя. Він зрозумів, що не встигне. Й вистрілив…

Долинський перевернувся на спину. Хвилі тепер лизали його обличчя і бороду, що, змочена водою, втратила пишність і стала ріденькою, схожою на водорості. Над морем літали чайки. Вони були білі, легкі. Постріл не налякав птахів, і вони так само вільно ширяли в повітрі, стрімко падали й знову шугали вгору. Хвилі дивилися на птахів, і їхнє зітхання було сповнене заздрощів.

Обтрушуючи з одягу мокру дрібну гальку, Кость промовив:

— Відвоювався.

Ящики з колекцією лежали трохи збоку, прикриті зламаним гіллям. Долинський, очевидно, квапився. Кришка на одному не була прибита щільно. Трималася тільки на двох цвяхах. Піднявши її, Кость одразу впізнав загорнуті в рогожу ікони й картини, які ще зовсім недавно він ховав у грубу професора Сковородникова.

— Усі тут? — запитав Кравець.

— Схоже, що всі, — нахилившись, сказав Кость. — Точно відповісти зможе тільки професор.

— Ця людина, професоре, — сказав Кость, кивнувши на Кравця, — покарала Долинського. Вона