Читати книгу - "Четверо в яхті"

Хлопці розпрощалися з нещасливим островом. Незабаром вони вже були біля будинку з червоним дахом.

Берег тут був високий, крутий, порослий кущами порічок. Витоптана стежка спускалася з гори до місточка на палях. Біля цієї примітивної пристані стояли два рибальських човни. Вистачило місця і для «Аталанти».

Хлопці залишили Здіся вартувати і один за одним рушили вгору. Будиночок з червоним дахом був, як виявилося, першою садибою невеликого села. Він був старий, але його дбайливо доглядали, подвір'я було підметене, біля воріт ріс кущ жасмину, який ще не відцвів. За стодолою загавкав собака. На щастя, він був прив'язаний.

Хлопці зійшли на великий ґанок з дерев'яними колонами. Постукали кілька разів у двері, і з кімнати виглянула стара, як вони одностайно встановили, жінка з дитиною на руках.

— Денди немає, — сказала вона різким горловим голосом, не чекаючи запитання. Оскільки ж вони були захоплені зненацька і хвилину стояли розгублені, вона додала: — Er ist nicht da![6]

Жінка ще щось сказала по-німецьки і гнівно показала на озеро. Вона була розпатлана, товста, дуже некрасива, з великим приплюснутим носом, жирним підборіддям і маленькими оченятами. Колишучи дитину, жінка хотіла відійти од вікна, але Куцик штовхнув Войтека вперед, грізним поглядом наказуючи йому негайно почати дії.

Войтек задер голову, виставляючи вперед свої оперативні резерви — чуприну, випнув груди і глянув спідлоба — тим поглядом, який вважався в елегантних колах столиці найбільш чарівним.

На жаль, до великих озер ця мода ще не дійшла. На воркуюче запитання Войтека жінка відповіла поганою польською мовою:

— Яєць немає! Молока немає! — Потім подумала хвилину і підсумувала: — Нічого немає!

Вже треба було йти. Але Войтеку трохи докучала п'ята. Він спитав про лікаря, про аптеку. Жінка, не розуміючи, похитала головою.

— Was? Що? — запитала вона. — Лікар? Mutter! Komm![7]

За хвилину з дому виглянула друга жінка — стара, сива, дуже товста, але менш бридка, ніж її дочка. Ніс у неї був приємнішої форми, підборіддя не таке жирне, очі сірі, майже гарні.

На запитання своєї немолодої дочки вона щось сказала, потім глянула на хлопців і з жалістю похитала головою. Войтек втратив терпіння і хотів уже йти. Тоді жінка підняла руку.

— Поцекай! — промовила стара жінка. І так само, як її дочка, гукнула в глиб хати: — Mutter!

— Grossmutter![8] — крикнула жінка з дитиною.

Хлопці недовірливо дивились у відчинені двері. Їх скупий життєвий досвід не міг погодитися з такою градацією старості. Хвилина тиші. Стара жінка, нетерплячіше від своєї немолодої дочки, крикнула ще раз:

— Mutter, komm doch!

А коли й цей поклик нічого не дав, стара ще раз гукнула, смішними жестами показуючи на вуха, щоб виправдати свою матір:

— Мамо, йдіть же сюди!

І ось відчинилися двері, маленька, згорблена постать з'явилася перед очима хлопців. Жвавіше, ніж вони могли собі уявити на підставі віку своїх співрозмовниць, старенька пройшла через сіни, переступила поріг і зупинилася на ґанку.

Андрійко зрозумів тоді, що вік людини пізнається не по кольору волосся, а по шкірі на скронях, шиї, щоках. Численні маленькі зморшки зробили щоки бабусі схожими на печене яблуко. Гострий ніс і підборіддя надавали б її обличчю якогось хижого виразу, якби не очі: вони були дуже голубі завдяки червоним віям і сповнені чи то доброти, чи, можливо, тільки великої байдужості.

Старенька з осудом подивилася на одяг хлопців, на їх голі коліна, широко розстебнуті сорочки.

— Цого ви хоцете? Що вам треба? — сказала вона зовсім чітким голосом з якимось дивним акцентом.

Хлопці не встигли відповісти, бо раптом бабусі щось привиділося, дійсність сплуталася з далекими спогадами, і вона звернулася до хлопців з незвичайною промовою:

— Роботи сукаєте? До Гожиялок вибралися? Цязький хліб в Гожиялках, Пан Хаузхофер поганий пан. А луки кислі, повні бур'яну. Корови битливі. Собаки нехороші. Пан Хаузхофер поганий пан. В робочий день доброго слова не скаже, в неділю горілки не поставить. Пан Хаузхофер поганий пан. Все порахує, все відрахує. І за спеку троски, і за сльоту три гроси.

Хлопці не перебивали. Стояли, дивилися на бабу, мов на якийсь музейний експонат. А та вела далі:

— Ну, цого ви чекаєте? Ви мазури, а пан Хаузхофер мазурам не приятель. Не йдіть до Гожиялок…

Андрійко був зворушений. Ось він зустрівся з живою традицією боротьби мазурського народу із східно-пруськими юнкерами, носіями ідей загарбницького німецького імперіалізму. В нього єдиний в своєму роді шанс: просвітити цю, може, останню людину в Польщі, людину, яка нічого не знає про всесвітньо-історичну аграрну реформу.

— Але ж там ніякого пана немає! — крикнув він. — Ми давно прогнали всіх юнкерів!

Старенька зацікавлено подивилася на Андрійка, особливо на його картату червоно-зелену хустку, якою після зустрічі з піратами він пов'язував собі голову. А потім спокійно сказала:

— Не йдіть у Гожиялки. Нецисто тамой!

Стара внучка, почувши це, посміхнулася і підморгнула хлопцям, що мало означати: «Бабка плете щось». Саме це підказало Андрійкові, що старенька мала на увазі не відсутність гігієни в Гожиялках, а скоріше щось надприродне.

— Нечисто? — запитав він з недовір'ям, в якому відчувалася симпатія. Надто часто останнім часом товариші висміювали його за страхи і примари на «Аталанті», щоб не сприйняти цю звістку як удачу.

Але старенька подумала, що з неї сміються. Вона майже заверещала:

— Не смійся, не смійся, шмаркачу! Надто ви розумні всі. Незабаром побаците, що вам буде з цього розуму!

Вона повернулася, махнула старою, жовтою, майже прозорою рукою і пішла в хату.

Її дочка розвела руками: мовляв, якщо її розгнівати, то