Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

Чільний поет польської опозиції 80-х років минулого століття, Збіґнєв Герберт запам’ятався не в останню чергу високою моральною безкомпромісністю. Він умів бути твердим, вимагаючи цього ж від інших, чого багато хто з сучасників-конформістів не міг йому подарувати. Зразки відваги бути собою, мати власні переконання та боронити їх не раз зустрічаємо і на сторінках есеїв. Згадуючи історичний контекст, в якому писалися «Варвар у саду» або «Лабіринт над морем» (книга, так і неопублікована за життя автора), конкретніше — масове почервоніння європейських інтелектуальних і мистецьких еліт, підважування авторитетів та злостиві порахунки з власними культурними традиціями, — можна тільки дивом дивуватися незворушній байдужості Герберта до модних тогочасних епідемій, співчутливому цитуванню «класициста в літературі і рояліста в політиці» Томаса Стернза Еліота, а також сміливості звинувачувати сучасну культуру мовою, засоби якої згодом упізнаємо у виступах його великого співвітчизника, святого Івана Павла II: «Одним із смертних гріхів сучасної культури є те, що вона боягузливо уникає фронтального протистояння з найвищими вартостями. А ще — зухвала певність, що ми можемо обійтися без зразків (і естетичних, і моральних), бо начебто наше становище у світі є винятковим і не порівнюваним ні з чим. Тому, власне, ми відкидаємо допомогу традиції, грузнемо в нашій самотності, порпаємося в темних закамарках покинутої душеньки» («Душенька»).

Проте помилковим було би вважати, що послуговування риторичними фігурами християнської проповіді є виявом якоїсь особливої святобливості або відданості католицькому, припустимо, віровизнанню. Герберт, за словами його близького приятеля, вже згадуваного тут британського критика Альфреда Альвареза, це «одноосібна партія у вічній опозиції до будь-якої влади». Він однаково критично налаштований як до сучасних, так і до старожитніх способів поневолення думки. Яскравий приклад — «Самоська справа», старанна реконструкція однієї з численних війн греків проти греків, властиво острова Самос з містом Афіни. Серед сумних результатів цієї локальної війни — перше в історії Афін запровадження цензури. Отже, поневолення бунтівного острова Самос обертається для афінян поневоленням… самих себе. «…Загарбники, повертаючись із війни, приносять у складках мундирів, на підошвах чобіт вірус, на який захворіє їхнє власне суспільство, їхні власні свободи», — резюмує Герберт, який, на відміну від деяких прекраснодушних паризьких інтелектуалів зблизька бачив і червоний, і коричневий тоталітаризми, воюючи до кінця життя з обома. У скрупульозному дослідженні «Про альбігойців, інквізиторів і трубадурів» не знайти надто прямих висновків щодо тоталітарного характеру церкви, яка надзвичайно жорстоко винищила цілу цивілізацію інакодумців, але завдяки приголомшливому ілюстративному матеріалу ми й самі можемо зробити такі висновки. Промовистим залишається факт, що тодішній редактор католицького часопису «Znak», Ганна Малевська, відмовилась публікувати цей текст, запропонований Гербертом.

Як переконливо доводить люблінський науковець Лєслав Гостинський, виробленням твердої етичної постави Збіґнєв Герберт не в останню чергу завдячує безпосередньому впливу свого вчителя і друга, професора Генрика Ельценберга. Прихильник аксіологічного об’єктивізму в естетиці, Ельценберг захищає як незалежне існування вартостей, так і їхню пізнаваність у контемпляційному переживанні (а це, між іншим, скасовує безоглядний скептицизм Ґомбровича: «Як можна описати кафедральний собор, скульптуру чи якийсь там образ…» — і проливає світло на довші, ніж у пересічного туриста, тривання Збіґнєва Герберта серед колон і полотен). З іншого боку, в царині етики Ельценберг належить до яскравих представників перфекціонізму, що не визнає половинчастих розв’язань або компромісів із суспільством і таємних домовленостей з власною совістю. Боротьба кожного «одноосібного опозиціонера» з будь-якою владою наперед приречена на поразку, та це не означає, що вона абсурдна. «Вартість боротьби полягає не в шансах на перемогу тієї справи, задля якої її розпочато, а у вартості самої справи», — записує Генрик Ельценберг у філософському щоденнику. Читаючи ці слова, ми краще розуміємо підхорунжого Армії Крайової Збіґнєва Герберта, його затятість, його вірність полеглим побратимам, добровільне самовигнання на Захід, а згодом дощентне розчарування в реаліях посткомуністичної батьківщини і вже безсиле прагнення реалії ті повалити. Ми краще розуміємо також жест вдови поета, Катажини Герберт, а саме відмову прийняти посмертну відзнаку, Орден Білого Орла, з рук колишнього комуністичного функціонера Алєксандра Кваснєвського, на той час президента Польщі. Жити варто тільки задля того, заради чого варто померти, але навіть смерть не завершує справи, якою для Збіґнєва Герберта був захист морального ладу і цінностей свободи.

Насамкінець кілька слів про переклад, зроблений Андрієм Павлишиним. Загалом задовільний переклад, читаючи, відчуваєш важко пояснюваний словами, але завжди впізнаваний інтимний зв’язок між автором, ориґіналом та інтерпретатором, щире бажання останнього якомога адекватніше відтворити стилістичні чесноти першоджерела власною мовою, в ідеалі — до решти перевтілити першотекст, повністю зачаклувавши читача ілюзією відсутності (неусувної в принципі, на жаль) дистанції. Не бракує прикладів, які свідчать, що таке перевтілення відбулося найкращим з можливих чином, вони — от, скажімо, бездоганно відтворений апокриф «Дім» у «Натюрморті із вудилом» — вселяють виправдане почуття гордості за українського тлумача, щось на кшталт солідарності з його творчими рішеннями. У той же час, не бракує притичин, які змушують застановлятися, перепитуючи себе: чи добре це сказано? чи так мало би воно звучати? писатися? читатися? Не завжди доречне надуживання раритетним, як не крути, прислівником «прецінь», який, до того ж, не повністю й не завжди покриває всі значення, притаманні польському «przecież»; непослідовне написання імен або назв: «Кафе де л’Альказар» і «Кафе де л’Алькасар», Массімо Ралотіно — і Массімо Палотіно, Віспасіан і Веспасіан… Не поталанило одному із засновників ордену тамплієрів, Гуґо де Пейну, він став Юґо де Пейном. Імператор Константин перетворився на дивоглядного Констянтина, добре, що не Костя; святий з Клерво часом пишеться як Бернард, іншим разом — як Бернар. Короблять також некритично запозичені з польської мови граматичні конструкції і непоодинокі кальки з російської («ніби присипані мукою», «у якості особи»), деякі фразеологічні звороти лишилися, якщо так можна сказати, недоперекладеними, наприклад, «стрілу Елеати» варто все-таки було б передати «стрілою елейця» (Герберт має на увазі образ із відомої апорії Зенона з Елеї), «теологічні цноти» — «чеснотами», «з великими заслугами для мистецтва» — «перед мистецтвом» тощо. Імені редактора трьох книжок Збіґнєва Герберта не вдалося знайти (якщо це не замаскований за багатозначною «підготовкою текстів» Олексій Сігов), може, він і був, але поставився до своїх обов’язків недбало. Отже, можна порадити видавцям не заощаджувати на добрих редакторах, ми не настільки багаті, щоб купувати погано відредаговані й не вичитані коректором книжки (надзвичайно прикра кількість помилок трапляється, зокрема, у «Натюрморті із вудилом»). Книги Збіґнєва Герберта складаються на об’єднану спільним задумом і тематикою