Читати книгу - "Сивий Капiтан, Володимир Миколайович Владко"

Повернувшись до камери, Ернан Рамiро довго сидiв на лiжку, обхопивши голову руками. Так, от i закiнчилося все,- боротьба за те, щоб не вiддати в бруднi лапи фалангiстiв свiй винахiд, мрiю цiлого життя i його, i Анхело Альвареса, наслiдки багаторiчної наполегливої працi... Вiн скорився, вiддав усе, щоб врятувати вiд катування Хуанiту: хiба ж мiг Ернан зробити iнакше? Хiба осудить його за це Анхело? О Хуанiта, звiдки в неї така твердiсть, що вона вистояла i жодного слова не сказала фалангiстам, якi мучили її, та ще й закликала чоловiка не скорятися, - така завжди тиха, лагiдна Хуанiта... Зате тепер усе позаду, всьому кiнець...

Проте це був не кiнець.

Наступного дня Ернана Рамiро знов привели на допит. Слiдчий вороже глянув на нього з-пiд насуплених брiв i сказав:

- Я бачу, Рамiро, що ви й далi вважаєте за можливе водити нас за нiс.

Ернан дивився на нього, нiчого не розумiючи. В чому рiч? Адже вiн сказав усе, нiчого не приховав.

- Ви насмiлилися дати менi брехливi вiдомостi про мiсце схованки креслень i записiв, - продовжував слiдчий. - Ми перекопали чи не весь сад i нiчого не знайшли.

- Креслення i записи закопанi пiд магнолiєю, як я i сказав вам, ствердив Ернан.

- Не брешiть! Там нiчого немає. Чи скажете ви, нарештi, де ви їх сховали?

- Клянуся, що вони там. Я сам закопував їх пiд магнолiєю! Може, ви в чомусь помилилися, не там шукали...

- Не базiкайте нiсенiтницi, Рамiро! Не вам учити нас шукати! В усьому садку не лишилося сантиметра неперекопаної землi. Кажiть, де креслення й записи?

Ернан мовчав. Його пальцi були стиснутi до бiлого. Що вiн мiг сказати? Тепер вiн розумiв: креслень i записiв немає пiд магнолiєю, де вiн їх тодi закопав, тому що Хуанiта пiсля його арешту переховала їх. Це було єдине пояснення. Навiщо вона зробила це? Невiдомо. Та сказати про це слiдчому означало б наразити її на новi муки, новi страшнi допити. I Ернан мовчав.

- Отже, не хочете вiдповiдати? - погрозливо зауважив слiдчий. - Ну, що ж, ми спитаємо про це вашу дружину, Рамiро.

- Нi! Не робiть цього! Я розповiм усе. Я напишу все заново, нiчого не приховаю! Тiльки залиште Хуанiту, залиште!

Проте слiдчий байдуже махнув рукою:

- Нам потрiбнi креслення i записи. Поновлюючи, ви можете щось приховати. А нам потрiбно все. Скажете, де ви їх сховали?

Ернан безпорадно схилив голову. Слiдчий подзвонив.

- Вiдведiть його, - сказав вiн охоронникам. I кинув Ернановi наостанок: - Ви самi виннi, Рамiро, в тому, що ми змушенi далi допитувати вашу дружину. Але ми дiзнаємося, про все дiзнаємося, запевняю вас!

5. ВIДЧАЙ I ПОРОЖНЕЧА

Про те, що сталося потiм, Ернан Рамiро довiдався лише значно пiзнiше, в концентрацiйному таборi, куди його зрештою перевели пiсля року перебування у в'язницi. Слiдчий помилився, вiн нi про що не дiзнався!

Дивними, заплутаними шляхами дiстаються до вiдрiзаних од свiту довiчно ув'язнених людей звiстки! Кружним шляхом - вiд одного до другого й третього - мандрують тi звiстки, доки не дiйдуть до того, хто роками чекає їх, може, i краще було б тiй людинi зовсiм не знати нiчого, щоб не розiрвалося на шматки її серце, щоб невимовний бiль не розкраяв душу...

Слiдчий помилився. Хуанiта не сказала нiчого навiть пiд допитом третього ступеня, коли її катували безжалiснi фалангiстськi звiрi. Вона не витримала мук, вона померла пiд час чергового допиту, шепочучи побiлiлими губами:

- Ернан... Лорхе...

Помер i Анхело Альварес, який ще в слiдчiй в'язницi захворiв на сухоти. Переведений до концентрацiйного табору, вiн сконав протягом двох мiсяцiв. А маленький Лорхе?..

Пiсля арешту Хуанiти його вiддали до дитячого будинку, створеного фалангiстською полiцiєю для належного, з її погляду, виховання дiтей державних злочинцiв i довiчно ув'язнених. Це виховання було таким дбайливим, що маленький Лорхе, звиклий до пестощiв нiжної матерi, зiв'яв пiд муштрою фалангiстських опiкунiв, як тендiтна квiтка, позбавлена свiтла й вологи. Його не стало вже через пiвроку. А втiм, чи ж не такою самою була доля й переважної бiльшостi дiтей, якi потрапляли до тих будинкiв?..

Свiт, колись такий широкий, сповнений мрiй, прагнень, смiливих поривань i надiй, став тепер для ув'язненого номер 467 517, колишнього iнженера Ернана Рамiро, порожнiм. Був колючий дрiт табору, були стiни барака, була безглузда праця в каменоломнi, яка притуплювала свiдомiсть. I бiльше нiчого. Порожнеча в душi й серцi. Так минали мiсяцi, сiрi, одноманiтнi, так минув рiк, пiвтора. Iнодi ув'язнений номер 467 517 мимоволi згадував жорстокi, вкрай безсердечнi слова, якi промовив слiдчий, повiдомляючи його про переведення до концентрацiйного табору:

- Ви впертi, Рамiро. Але не менше упертi й ми. Ви вiдмовилися дати нам потрiбнi вiдомостi. То ваша справа. Ми могли б покiнчити з вами. Але не робимо цього. В концентрацiйному таборi ви матимете час усе добре обмiркувати. Ми не турбуватимемо вас нагадуваннями, ми терплячi. Здоровий глузд пiдкаже вам зрештою, що немає рацiї чинити дальший опiр. Ми мiцнiшi. Сила в наших руках. Табiр i його каменоломнi пiдтвердять вам це. I коли вони допоможуть вам зрозумiти, що краще скоритися, повiдомте нас. Ми чекатимемо, хоча б це тяглося й десятки рокiв.

"Краще скоритися", - сказав слiдчий... Мабуть, справдi, краще було б скоритися, тiльки тодi, з самого початку. А тепер - навiщо йому все те, що здавалося колись таким привабливим, важливим, дорогим? Навiщо й саме життя?.. Втрачене все: любима Хуанiта, маленький Лорхе, вiрний друг Анхело, зникли без слiду всi науковi записи, всi креслення... Порожнеча, суцiльна порожнеча! Чим мiг би вiн заповнити її навiть у тому разi, коли б скорився, пiшов на службу кривавим пройдисвiтам-фалангiстам? Адже тепер йому все байдуже, нiщо не зможе захопити його, запалити, як тодi, ранiше... нiщо, крiм, можливо, помсти катам. Але для цього треба було б вирватися звiдси, з-за колючих дротяних загорож концтабору. Та хiба ж це можливо?..

6. СПРАВУ РАМIРО ЗАКРИТО

Так звана "справа iнженера Ернана Рамiро" тим часом лежала на полицях управлiння полiцiї разом з сотнями й тисячами iнших "справ". Вона була закрита