Читати книгу - "Піраміда Сонця, Олександр Петрович Ємченко"

— Боже-світе! — нарешті отямився астробіолог. — Я такої пітьми ще не бачив. Космічна — ніщо з цією. Може, спершу пошлемо на розвідку роботів?

— Не треба, оптимісте! — перебив його Треба. — Досі ти іншої співав, а тепер ляк пойняв, чи що?

— Та ж ця клята тьма відчувається фізично!

— У цьому вся й незбагненність водної мантії Ганімеда, — промовив Куриленко. — Певне, вплив Юпітера чи ще чогось, невідомого нам. — Командир хвилину помовчав, потім продовжив: — А ось щодо роботів, то це водне жаховисько не для них. Вони загинуть у ньому, як кошенята. Тільки «Спрути» здатні вижити…

— Отже, Карпенко… — вирвалося в Поповича.

Командир так глипнув на нього, що той відразу принишк.

— Тільки «Спрути» здатні вижити, — повторив Куриленко, — але й вони не всесильні, для них теж є межа. Та хоч би там що, ми поринемо в глибінь Ганімеда. Карпенка треба шукати там…

— Карпенка треба шукати там, — визнав за необхідне повторити Треба.

Попович теж щось хотів сказати, але вчасно збагнув, що вже все сказано.

Невдовзі два апарати, схожі на восьминогих чудовиськ земних океанських глибин, зникли в глибині найбільшого супутника Сонячної системи. Вони йшли на відстані ста метрів один від одного.

Час від часу виходили на зв’язок.

— Тьма єгипетська! — висловлював невдоволення астробіолог, взявши на озброєння напівзабутий і фразеологізм. — Нічого не видно. Світло прожекторів ледве на метр пробиває цей проклятущий морок. Хоч би якусь живу істоту побачити…

— Угамуйся, буйняче! — заспокоював його Куриленко. — Ми в чужому світі. Сприймай його таким, яким він є.

— Правильно, командире, — впав у слово головний енергетик Треба, — ганити дім, якого не будував, не треба.

— Треба, не треба, — кип’ятився Попович, на всі лади повторюючи прізвище свого колеги, що сидів поруч, — але темно, хоч в око стрель.

— А ти заплющ свої балухи, — простодушно порадив його сусіда і всміхнувся, гадаючи, що дав достойну відповідь.

Настала тривала пауза. Першим подав голос командир. У його словах бриніли нотки тривоги:

— Прошу наблизитись до мене. Мій апарат чомусь почав збавляти хід, немов на щось наштовхнувся. Невже заслабла енергетична установка?

Коли Попович і Треба наблизились до командира, його «Спрут» не рухався. Вогні прожекторів ледве жевріли, кліщеподібні ноги-стояки безсило обвисли. Куриленко звелів зістикуватися. Через кілька хвилин апарати злилися воєдино і становили одне ціле. Між ними утворився прохідний коридор. Увімкнули воднораз силові двигуни, і спаровані «Спрути» продовжили занурення.

— Мені здається, що ми пройшли через якийсь кордон, крізь якусь невидиму сіть, — висловив здогад командир. — Сам я не міг пройти, а з вами — ніби щось розступилося…

Довіривши управління спуском автоматам, вони втрьох присіли на низьких канапах прохідного коридор а.

— Ми ж об’єднали рушійну силу наших енергетичних установок, — мовив головний енергетик, — ось і подолали перепону…

— Кордон, сіть, перепона, — поволі говорив астробіолог. — Але що все це означає? Чи не тут криється розгадка зникнення Карпенка? Якщо існує якась перепона, значить, хтось її поставив. Чи не ті істоти, про яких нам встиг повідомити планетолог?

Запитання астробіолога залишилося без відповіді. Попереду «Спрутів», як вибух пекельної машини, спалахнув велетенський сніп сліпучого світла. Це було щось грізне й стрімке, немов вмить розпанахана куля сонця.

Від несподіванки гідронавти заклякли, наче загіпнотизовані. Коли отямилися, вогненне з’явисько вже згасло. Землян знову поглинула темінь.

— Що за оказія? — зачудовано розкрив очі Попович.

— А може, це нам привиділося, — припустив Треба, — може, це була галюцинація? Знудьгувалися за сонцем, і ось будь ласка. Треба ж таке?

— Із сонця чорного, жахного ніч струмить, — раптом заговорив віршованим текстом командир. Потім схаменувся, болісно вичавив усмішку і мовив: — Вибачте, це від нервового шоку. Але щось у цих словах є. Так кажете: галюцинація. Ні, гадаю, це цілком реальна ява, до того ж із цілеспрямованою дією. Думаю, що й сліди цієї дії залишились. Зараз перевіримо. — Куриленко рвучко підвівся і сягнистим кроком подався до каюти свого «Спрута».

Спливла хвилина, минула друга. Попович і Треба нетерпляче чекали. Нарешті пролунав схвильований голос командира:

— Я так і знав!

Почулося тяжке, схоже на стогін, зітхання. Потім знову пролунав голос:

— Подивіться на лічильник енергії свого апарата!

Астробіолог і енергетик метнулися до себе, добулися до пульта управління і сторопіло зупинилися, не вірячи своїм очам, — стрілка покажчика ядерного пального неухильно падала до нульової позначки,

— Оце вам і галюцинація, — на дверях каюти з’явився Куриленко. — Ота вогненна мара розрядила наші силові установки…

— Неймовірно… — астробіолог несамохіть присів на крісло. — Куди ж нам тепер?

— Куди? «Спрути» ще рухаються за інергією, але не вгору, а вниз, тільки вниз. До сонця нам шляху немає… Він відрізаний. Ми в пастці. Думаю, що така ж доля спіткала й Карпенка. Не здивуюсь, коли ми натрапимо на залишки його «Спрута».

— Стривай, командире, — подав голос Треба. — Невже наше становище таке безнадійне? Енергетика — моя царина, мені треба й мізкувати над тим, що сталося. Нас позбавили енергії, маневреності і взагалі можливості автономно рухатися. Але внутрішнє енергозабезпечення діє! Дивіться: в обох апаратах підтримується стала температура, працює електроживлення, функціонує вся апаратура… Значить, нам залишили якийсь шанс на виживання…

— У цьому щось є! — збадьорився астробіолог. — Якби, допустимо, нас хотіли згубити, то це можна було зробити за одним заходом, і не тут, а там, нагорі, ще за тією невидимою перепоною, або, в кращому випадку, взагалі не допустити до водної мантії. А так…

— Я теж над цим подумав, — підвів обважнілу голову Куриленко. — Спершу таємничі сигнали з глибин супутника, потім інтригуюче повідомлення Карпенка, далі незрозуміла завада на нашому шляху і ось нейтралізація наших силових установок… У всьому цьому простежується якась логічна, осмислена лінія. Хотів би я знати, хто диригує усім цим!

— Командире! — зненацька