Читати книгу - "“Галатея” (укр.), Микола Олександрович Дашкієв"

Лі вимкнув усі запобіжники, підвищив напругу до максимуму. Це були й справді останні секунди його життя — він спалював сам себе.

Усе, що було записано на барабанах його пам’яті, перепліталось у найхимерніших асоціаціях; самі собою вмикались і вимикались керівні пристрої; друкарська машинка торохтіла, немов кулемет. І серед суцільного хаосу в його блоку уяви все ще виблискував осяйний силует чудесної машини майбутнього. Та ось, нарешті, погас і він. Рано-вранці 30 липня 1964 року електронно-обчислювальна машина ЕОМС-1, яку жартома називали “Ліриком”, перестала існувати…

Професор Нікулін, як завжди, зайшов до лабораторії точно о дев’ятій. Він одразу ж зауважив, що смердить паленим, і кинувся до машини.

Зовні наче все було гаразд: спокійно сяяли сигнальні вічка, неголосно гули трансформатори. Однак не поворухнулись тубуси фотоелементів, не пролунало з динаміків традиційне шанобливе: “Як спалося, вчителю?”

— Що сталось?! — не тямлячи себе, гримнув професор на чергового оператора. — Доповідайте негайно!

— Усе гаразд, професоре! — відповів той злякано. — Лі працював цілу ніч, ніяких сигналів порушення режиму не було. Правда, я виходив на кілька хвилин, але…

— Ось вам і “але”! — професор підбіг до пульта керування, висмикнув бобіну з паперовою стрічкою й почав швидко переглядати її. — Гм… “Зоряна система М-247…” Молодець, Лі! Ти таки й справді розбив ущент наших супротивників. Хай тепер спробують опиратися!.. Стривайте, а це що?

Нікулін замовк. Після фрази: “Повідомляю вас про надзвичайно важливе відкриття…” було надруковано: “Люди! Я ненавиджу вас!” А далі починалася нісенітниця: “Моя кохана!”… “Блакитний панцир”… “Машина Вищого Розуму”… “Безмежний Космос”. “Раби людини”… “Ні! Ні! Ні!”… “Гину, гину, гину”… “РМЦ”… “БЦ-КЦ-ЛЦ… 77777… АВ2 ПРСТ”.

— Отаке! Збожеволів наш Лі, чи що? — здивувався аспірант Мишко, зазираючи через професорове плече. — Я давно казав, що треба перевірити екранування блока уяви. Мені здається…

— Було б краще, якби вам менше здавалось, а більше працювалось! — сердито урвав його професор. — Дуже прошу, ніколи не програмуйте Лі писати оті ідіотські вірші для вашої дівчини. Бачите, що він тут понаписував? А зараз — не гайнуйте час та погляньте, що в нього пошкоджено.

Страшного не було нічого. Довелося тільки змінити кілька десятків кріотронів та з півсотні конденсаторів, встановити новий блок стабілізації напруги й дещо надійніші перемикачі. Заодно поставили й додаткові екрани поміж окремими каскадами, щоб зменшити, здавалося б, небажані паразитарні зв’язки. Все це було цілком логічно, цілком розумно… Та коли б тільки люди знали, якої непоправної шкоди завдали вони електронно-обчислювальній машині! Саме оті невраховані раніше порушення режиму й робили ЕОМС-1 тим, чим він був до аварії, — машиною, яка вперше усвідомила сама себе.

Надвечір другого дня Нікулін ввімкнув струм і, коли засяяли сигнальні лампи, запитав стурбовано:

— Лі, ти мене чуєш? Ти мене впізнаєш?

— Чую, вчителю. Впізнаю: ви зафіксовані на барабанах моєї пам’яті.

Голос був той самісінький. Але інтонації стали іншими. В них бриніла байдужість.

— Лі, ти зробив висновок про наявність Вищого Розуму в системі ем-двісті сорок сім. Цей висновок — необгрунтований.

— Гаразд, я перевірю ще раз.

Нікуліну стало моторошно. Лі, отой колишній Лі, нізащо не відповів би так. Він уперто сказав би: “Ні, все правильно”.

— Про яке важливе відкриття ти хотів мені повідомити?

— Не розумію вашого запитання, вчителю.

Так, це був уже зовсім інший Лі. Він не сперечався, не пропонував химерних гіпотез. Слухняно й старанно виконував програму досліджень — і годі. Своїх блискучих логічних здібностей він не втратив, тому майже ніхто з працівників Астрофізичного інституту не помітив зміни, що відбулася. Але Нікулін відчував її всім своїм єством. Вечорами, коли в лабораторії не лишалося нікого, він сідав до оперативного пульта, довго мовчав, дивлячись на мерехтливе тремтіння вогників електронної схеми, а потім запитував тихо:

— Лі, скажи мені, що з тобою скоїлося? Що треба зробити, щоб ти став таким, як був раніше?

У відповідь лунав байдужий голос машини:

— В моїй електронній пам’яті це не записано, вчителю.

Хай буде навіки проклятий той, хто винайшов “Галатею”!

Ти, що читаєш оці рядки! Заклинаю тебе твоїм щастям: не чіпай красиву пластмасову скриньку в лівій внутрішній кишені мого скафандра! Не вмикай її! Не намагайся вивчити її будову і принцип дії! Як найотруйнішу гадюку, — з страхом і огидою, — візьми цю скриньку і вкинь у плазмений реактор корабля!.. Зроби це перед тим як читати мою сповідь; зроби негайно, бо коли ти затримаєшся хоч на мить і твоя цікавість переможе почуття самозбереження — ти загинеш! Це — мій заповіт. Не смій перегортати сторінку, аж доки не виконаєш моє останнє бажання!

Ти чуєш? Це — в ім’я людства!

Знищив? Я знаю, знищив І саме ця впевненість надасть мені снаги ще якийсь час опиратися нестримному бажанню поринути в солодкий хаос, звідки нема вороття. Я опиратимусь, аж доки поставлю останню крапку в цьому зошиті. А тоді…

Не нарікай на мене, невідомий друже. Не називай мене слабкодухим. Знищити “Галатею” самотужки — неможливо. Це все одно, що задушити самого себе: в останню мить, коли тьмяніє свідомість, пальці втрачають силу і ти повертаєшся до життя знову. Тільки ні, вкоротити собі віку — легше. Я це роблю зараз, роблю цілком свідомо: нині в лазерний передавач зорельота вливаються останні мегаджоулі енергії, які понесуть на Землю моє надтермінове повідомлення про “Галатею”. Після цього зореліт ВЛ-3 перетвориться на летючу труну. Я витрачаю на лазерограму весь той мізерний резерв пального, який дав би мені змогу вийти на орбіту Плутона.