Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"

— Нічого, — засміявся Як. — Недовго і їм задаватися. Вже літають ракети. Але я чув, тепер проводять такі досліди, що незабаром з ракет усі сміятимуться.

— 3 ракет? Це неможливо, — буркнув Горошок. — Які досліди?

— Неможливо? — вигукнув Як. — А досліди з подоланням гравітації, це що?

— Гра… чого? — спитав Горошок.

— Чого, пробачте? — спитала Іка.

— Гра-ві-та-ці-ї. Тобто… земного тяжіння.

— Ага! — сказали обоє, але досить непевно.

— Це треба б ще обміркувати, — докинув Горошок.

— Отож і обмірковують, — засміявся Як. — Ви знаєте, що таке земне тяжіння, га? Ну…

— Ну… — почала Іка.

— Це чому все падає на землю? — мовив Горошок.

— Скажімо, так. А тепер хочуть придумати таке, щоб земля перестала притягати. І тоді…

— Що тоді? — перепитала Іка.

— Тоді літати і над Землею, і на Місяць і ще далі зуміли б навіть діти.

— З дитсадка? — грізно запитала Іка.

— Так, так! — вигукнув Як. — З дитсадка.

— Але коли ж це буде? — правив своєї Горошок.

Як похитав крилами.

— Якби я знав. Важливо, що обмірковують. О, тоді навіть ракети підуть до музею!

— Та-а-ак, — зітхнув Горошок. — Це справді треба дуже серйозно обміркувати.

Він зітхнув, а потім позіхнув. Од нього позіхами заразилася й Іка. Здалося навіть, що і Як позіхнув. Може, тому, що вони саме летіли у нудних, сонних хмарах.

— Отже, — буркнув Як, — середземноморський центр низького тиску пересувається до Центральної Європи.

— Даруйте, — втомлено протягла Іка. — Що це, власне, означає?

— Означає, — пояснив Як, — що до самої Польщі доведеться летіти у цій брудній ваті.

— Ох і нудно, — позіхнула Іка.

— Звичайно, — погодився Як. І після довшої мовчанки докинув: — Однак є один спосіб проти нудоти.

Іка не озвалася, зате Горошок прокинувся з задуми.

— Який? — запитав він.

— Зробити те саме, що товаришка Іка, — відповів Як.

Горошок поглянув на Іку. Вона спала. Він полегшено зітхнув: принаймні уві сні вона жодної нової дурниці не бовкне. А разом з тим він трохи розчулився — вираз обличчя е неї був стомлений і беззахисний.

Ну так, нічого дивного, що вона змучилася. Він і сам почував себе так, ніби цілий день без перерви гуляв у футбол. Що ж, вони попрацювали. Можна було притомитися.

— Однаково я не спатиму, — тихо промовив він.

— Наказу такого немає, — лагідно озвався Як, пробиваючись крізь сіро-перлові, тяжкі від дощу, сонні хмари.

Він не спитав навіть, чому Горошок не збирається спати. Можливо, відчув, що таке запитання було б морочливе.

А Горошок саме вирішив, що не стане конструктором літаків. Він переконався: як там не кажи, а все ж цей фах уже старомодний. Варто б опанувати щось новітніше, як, наприклад, земне тяжіння, оту… гравітацію. Тобто таке, що дозволило б перетворювати тяжіння на відштовхування — і так далі.

Треба визнати, що ті роздуми були досить-таки стомливі. Щоб зосередитись, Горошок заплющив очі.

“То ж як, — думав він, — як собі зарадити… А може… А може… може, приміром…”

Однак саме тут Горошок і заснув.

А Як, пролітаючи у хмарах середземноморського центру низького тиску, який поволі пересувався над Центральною Європою, настроїв своє радіо на Москву.

Чийсь голос співав про бузок і черемху.

— Увага! Увага! — офіційним тоном попередив Як. — Прошу приготуватися до посадки.

Прокинувшись, Горошок спершу був переконаний, що тропіки задрімав. Просто, глибоко замислившись над питанням земного тяжіння, на хвилину замислився аж надто глибоко. І нічого більше.

Але вже наступної миті зрозумів, що знову проспав більшу частину польоту.

— Вже? — скрикнув він.

— Вже-е-е-е? — повторила, солодко позіхаючи, Іка.

— Схоже на те, — засміявся Як. — Ну що, пасажири, добре спалося?

— І знову ми нічого не бачили, — бідкався Горошок.

— Не було на що дивитися, — заспокоїв його Як, — ми летіли у хмарах.

— Здається, — сказала Іка, — я б трохи попоїла.

— А хай тобі… — застогнав Горошок.

Тільки зараз вони пригадали, що від учорашньої вечері нічого не їли, не пили, крім лимонаду з термоса та кількох ковтків кави.

Та ще й їм було соромно. Летіти над Балканським півостровом, над Угорською рівниною, над Чехословаччиною і половиною Польщі — і що? І нічого. Спали. Сонні герої. І єдине їх виправдання — оці хмари.

— Увага! Йдемо на посадку, — оголосив Як.

Хмари висіли низько. Вискочили з них у густому дощі, на висоті трьохсот метрів над землею. Як легко перехилився на крило, і тоді вони побачили густий темний ліс, а за лісом поле, на краю якого бовванів силует Капітана.

Як торкнувся землі і, гальмуючи, плавно підкотив до нього, зупинившись за два метри від автомобіля.

— Ну, мої лебедики, — сказав він, — ви своє зробили. Тепер час прощатися. Мабуть, ще зустрінемось на землі чи в небі. Правда?

— Соколе наш сизий, — цокотіла, вилазячи Іка. — Чи можу я вас обійняти?

— І я, — докинув Горошок.

— Прошу… без зайвих сентиментів, бо в мене двигун може заїсти. Обійнятися? Потисніть мені пропелер.

Вони скочили на мокру землю.

— Вітаю! — гукнув Капітан.

Рвучкий скісний вітер порощив дощем. Було холодно й темно, хоч і пора рання — п’ята година вечора.

— Впорався, голубе? — спитав Капітан.

— Авжеж! — засміявся Як, і в тому сміхові кожен уважний слухач уловив би розчулені нотки.

Тому що саме тієї хвилини Іка, а за нею і Горошок почоломкали його просто в пропелер.

— До побачення, Яче! —