Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

— Лєгна сп вече, аго! — відповів капітан-лейтенант.

— Іван Вазов.

— Под ігото. Роман в три часті, — сказав капітан-лейтенант. — Перші дві фрази взяті з цієї книжки.

— А хто такий Вазов? — спитав Ігорок.

— Письменник, — встряв у розмову Микола Сергійович. — До речі, свій роман він написав у нас, в Одесі.

— Іще от що… — вів далі капітан-лейтенант. — Якщо сторожа не буде на винограднику, пробирайтеся до міста. Ось на цьому папірці записана адреса шевця. Тут і пароль. Папірець прошу знищити на човні. Спалити. У поході встигнете вивчити напам'ять і пароль і адресу. Домовились?

Цього разу він сказав не «ясно» а «домовились», і від цього невійськового слова у Нечая потепліло на серці.

— Але будемо сподіватися, що до пароля не дійде… Від щирого серця бажаю вам цього, — сказав капітан-лейтенант і повернувся до конструктора. — Миколо Сергійовичу, тепер ваша черга… Хіба ви нічого не хочете їм сказати?

Не тільки по обличчю, але навіть по руках конструктора, які бгали край клейонки, було видно, що він намагається угамувати хвилювання. Він усе ще горбився під тягарем тієї відповідальності, яку звалив на себе. Конструктор вірив у торпеду. Він вклав у неї своє серце. Та чи все вій врахував?.. Тільки життя могло відповісти на це запитання. Ех, якби він міг випробувати свого «Дельфіна» сам, не наражаючи на небезпеку інших!.. Яке б це було щастя! Та в тому-то й річ, що це належить зробити іншим. І якщо з ними щось трапиться, якщо виявиться, що це сталося з його вини, він ніколи не простить собі цього.

Микола Сергійович повільно-повільно подивився на Трояна, на Нечая, на Сеню-Сенечку й Ігорка, немовби намагався закарбувати в своєму серці їхні обличчя, і видавив із себе:

— Ні, я нічого не хочу сказати… А втім, я прошу вас, друзі, не забувайте регулювати редукційний клапан.

І замовк, похнюпивши голову, втягнувши її у вузькі плечі.

— Тоді все, — капітан-лейтенант встав. — Інструктаж закінчено. Ходімо.

Під деревами на них чекала машина. Вмостилися на тюках із спорядженням. Капітан-лейтенант щось сказав вартовому, і той одчинив ворота.

Різке сяйво місяця вибілило дорогу, на яку лягали чіткі тіні парканів і дерев. Машину перекошувало і кидало з боку на бік. Було чути, як порожньо гудуть телеграфні стовпи. Хотілося курити, але цигарок не було — капітан-лейтенант відібрав їх разом із сірниками фабрики «Кастрычник», разом із значками ГТО і «Ворошиловський стрілець», фотографіями й документами.

Їхали швидко. Машину раз по раз зупиняли патрулі. І тоді гострі промінчики кишенькових ліхтариків напружено обмацували їхні обличчя, засліплювали очі. Потім ліхтарики гасли, люди з гвинтівками відступали в темряву, і машина знову набирала швидкість.

Невдовзі тінисті садиби Великого Фонтану залишилися позаду, і машину щільно обступили будинки. Вулиці були темні, глибокі. Місто відпочивало од спеки, од нальотів ворожої авіації та артобстрілів.

Машина пірнула під віадук. До порту вів крутий спуск, вимощений камінням. Вартовий підняв шлагбаум, і машина зашурхотіла по асфальту портового причалу.

В порту купчилося безліч суден. Були тут і бойові кораблі, і транспорта. А коли машина в'їхала на Карантинний мол, Нечай побачив підводного човна, який був темніший од води і неба.

Потім, коли машина зупинилася, Нечай угледів на палубі човна два довгі металеві циліндри і зрозумів, що в них містяться торпеди.

На молу не було ні лялечки.

Капітан-лейтенант, що їхав у кабіні, став на підніжку і, тримаючись рукою за борт, звелів скинути з машини тюки із спорядженням. «Обережно», — сказав він, хоч у цьому попередженні не було жодної потреби.

Тюки поклали поряд. Нечай випростався. Чому капітан-лейтенант не відпускає машину? Кого він чекає?.. Нечай бачив, що капітан-лейтенант позирає на годинник, але не наважився спитати.

Та ось на мол під'їхала камуфльована «емка», і капітан-лейтенант обсмикнув кітель, розправив плечі.

З «емки», що зупинилася біля полуторки, вийшов високий військовий у чорному реглані. Капітан-лейтенант підбіг до нього і виструнчився, піднісши руку до козирка.

— Твої люди? — спитав військовий у реглані хрипким голосом.

— Так, а де конструктор?

— Залишився на базі.

— Міг би приїхати… Це ти так розпорядився?

— Я, товаришу генерал, — признався капітан-лейтенант.

— Ну, що ж… — генерал підійшов до Нечая і його друзів. — Здрастуйте, товариші!..

Вони відповіли на привітання тихо, але чітко, як належалось за статутом. І завмерли, виструнчившись.

— Надіюсь на вас, товариші… — знову сказав генерал. — Вся Одеса надіється на вас. У вас будуть якісь прохання? Не соромтеся…

— Люди проінструктовані, товаришу генерал, — мовив капітан-лейтенант і виступив уперед.

— Знаю, — генерал поморщився. — Знаю, що вони проінструктовані. Але ми з тобою залишаємося, тоді як вони… Отже, чи є у вас до мене прохання? Обіцяю зробити все, що тільки в моїх силах.

— Є… — Троян підвів голову — Закурити знайдеться, товаришу генерал? У нас тютюн відібрали.

— Знайдеться… — генерал вийняв з кишені пачку «Северной Пальмиры» і простягнув її Троянові.

— Дякую, — сказав Троян, обережно розминаючи пальцями товсту цигарку.

— Бери, бери… Потім дякуватимеш, — генерал тримав пачку розкритою. — І ви беріть. Усі. Знадобляться.

— Так не годиться, товаришу генерал, — відповів Троян, коли пачка майже спорожніла. — Ми вам дві штуки залишимо.

— Бери, я в когось розживуся. А втім, одну візьму. Покуримо, морячки?.. — він вийняв запальничку і, затуляючи долонями язичок полум'я, підніс його до цигарки.

— Добрячий тютюнець!.. — Запаливши, Ігорок солодко замружився. І знову шанобливо повторив; — Добрячий тютюнець. Генеральський…

Курили мовчки, дорожили кожною затяжкою. Нарешті генерал старанно затоптав недокурок і сказав:

— Ну, ні пуху…

— К чорту, товаришу генерал, — відповів Троян. — Хоч це, може, й не за статутом…

Генерал засміявся.

Зваливши на плечі важкий тюк, Нечай останній зійшов на