Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 86
Перейти на сторінку:
ле­гально­го, як на За­хо­ді) ви­зис­ку­ван­ня не до­хо­дять. При тім же в Євро­пі при­вик­ли більше до по­ряд­ку, до сис­те­ма­тич­нос­ті, до док­лад­ної бух­гал­те­рії, а в Бо­рис­ла­ві то­ді ті при­вич­ки бу­ли ще сла­бі і да­ле­ко не за­гальні. Більша часть предп­риємців ве­ла свої ді­ла якось по-зло­дій­ськи, без по­ряд­ку, щоб тільки від ро­біт­ни­ка ви­да­ви­ти як­най­більше, обір­ва­ти йо­му, що дасться, з плат­ні, а й те, як мож­на, то й за­раз ви­ту­ма­ни­ти від нього на­зад. То­му-то по­нят­но, що при та­ій ро­бо­ті євро­пей­ські предп­риємці, особ­ли­во сис­те­ма­тич­ні і до пунк­ту­альнос­ті при­вик­лі нім­ці, не мог­ли в Бо­рис­ла­ві ус­то­яти­ся.

Все те роз­ду­мав швид­ко Гер­ман і ста­рав­ся ближ­че роз­ві­да­тись, як, на яких ос­но­вах і ким зав’язується «Спіл­ка ви­зи­с­ку­ван­ня». Все, що діз­нав­ся про те за­ду­ма­не ді­ло, вті­ши­ло йо­го ще дуж­че. До «Спіл­ки» прис­ту­пи­ло чи­ма­ло знат­них ка­пі­та­ліс­тів, ос­нов­ний фонд мав бу­ти ду­же знач­ний, тро­хи не ці­лий мільйон. «Зна­читься, мож­на бу­де гар­ний кус­ник влу­пи­ти» - се був не­від­луч­ний вне­сок, що чим­раз яс­ні­ше ви­з­на­чу­вав­ся в Гер­ма­но­вій го­ло­ві. Ка­пі­та­ліс­ти пе­ред за­в’я­зан­ням «Спіл­ки» по­си­ла­ли зруч­но­го ві­денсько­го ін­же­не­ра на міс­це, до Бо­рис­ла­ва і до су­сід­ніх наф­та­рень, щоб вис­лі­див док­лад­но ко­пальні і фаб­ри­ка­цію, ці­ни ям, ці­ни вос­ку си­ро­го і все, що пот­ріб­не для уло­же­ния бу­ду­щого пла­ну дій­ст­ва «Спіл­ки». Ін­же­нер са­ме що вер­нув­ся по дво­мі­сяч­нім по­бу­ті в Га­ли­чи­ні, і від­по­ві­ді йо­го бу­ли вдо­во­ля­ючі для ка­пі­та­ліс­тів, стверд­жу­ва­лись і тим, що го­во­рив Гер­ман,- тож кон­сор­ці­ум, зав’язу­ючий «Спіл­ку», по­рі­шив при­с­ту­пи­ти до ді­ла.

Вже Гер­ман за­кін­чив умо­ву з Ван-Гех­том і си­дів у Від­ні без ді­ла, нес­по­кій­ний і втом­ле­ний, чо­гось до­жи­да­ючи, на­ді­ючись. Він на­ді­яв­ся звіст­ки від львівської по­лі­ції, до­жи­дав­ся, що ста­неться з «Спіл­кою». Аж ось од­но­го дня він діс­тав зап­ро­шен­ня на збір ос­но­ва­те­лів. Йо­го про­си­ли де­які всту­пи­ти та­кож чле­ном до «Спіл­ки», прий­ня­ти пов­но­моч­ність до ве­ден­ня діл «Спіл­ки». Гер­ман за­ва­гу­вав­ся. Він роз­ра­хо­ву­вав в своїй го­ло­ві, яка з то­го бу­ла б ко­ристь для нього. Ве­ду­чи ді­ла «Спіл­ки», по­пе­ред усього йо­му прий­шлось би більше за­нед­бу­ва­ти свої влас­ні ді­ла, а за се чи вип­ла­тив би йо­му зиск зо «Спіл­ки»? Всту­па­ючи чле­ном, тре­ба б сей­час на всту­пі вло­жи­ти знач­ну су­му до ос­нов­но­го фон­ду. Ак­ції «Спіл­ки», хто знає ще, як бу­дуть іти, а з са­мо­го за­ря­ду ко­рис­ті йо­му бу­де та­кож нем­но­го, та й ще не­тяж­ко впу­та­тись чи кри­мі­нально, ко­ли б «Спіл­ка» збанк­ру­ту­ва­ла (се Гер­ман ува­жав не­ми­ну­чим), чи й ма­те­рі­ально. Гер­ман зва­жив усе те жи­во і рі­шив­ся ані не всту­па­ти в чле­ни, ані не прий­ма­ти за­ря­ду, щоб ні в чім не бу­ти зв’яза­ним зо «Спіл­кою». А тільки за­раз по її зав’язан­ні він зро­бив конт­ракт на дос­та­ву си­ро­го вос­ку для «Спіл­ки». Конт­ракт був ко­рис­ний. Сто ти­сяч сот­на­рів мав пос­та­чи­ти Гер­ман ще до па­до­лис­та - пе­ре­віз і від­бір прий­ма­ла на се­бе «Спіл­ка». До то­го ча­су, а най­да­лі до но­во­го ро­ку, ма­ла улади­ти­ся наф­тар­ня для чи­щен­ня вос­ку. По ві­доб­ран­ні тих сто ти­сяч «Спіл­ка» ма­ла зак­лю­чи­ти з ним но­вий конт­ракт. Крім то­го, Гер­ман обі­цяв­ся по­се­ред­ни­чи­ти між «Спіл­кою» а дру­ги­ми бо­рис­лавськи­ми предп­риємця­ми о дос­та­ві вос­ку або й о за­купі ям та за­ко­пів.

Уладивши все те, Гер­ман пог­нав на­зад до Льво­ва. Віс­тей про Гот­лі­ба не бу­ло ні­яких. Гер­ма­но­ві по­хо­ло­ді­ло ко­ло сер­ця. Яким ли­цем він ста­не пе­ред жін­кою? Що він ска­же їй? Йо­му вже на­пе­ред чу­ли­ся її страш­ні кри­ки та прок­лят­тя. Він пе­реж­дав ще тиж­день - ні­чо­го не чу­ва­ти. То­ді він рі­шив­ся їха­ти до­мів, тим більше, що ді­ла кли­ка­ли йо­го до Бо­рис­ла­ва. І, їду­чи до Дро­го­би­ча би­тою під­гірською до­ро­гою, він так са­мо бив­ся з гад­ка­ми, пе­ре­хо­дя­чи від чут­тя си­то­го, са­мов­до­во­ле­но­го су­по­кою до ти­хої ра­дос­ті фаб­ри­кан­та-ге­шефтс­ма­на на вид без­мір­ної бід­нос­ті та роз­пу­ки під­гірсько­го на­ро­ду, на вид більша­ючо­го чис­ла «де­ше­вих і по­кір­них ро­біт­ни­ків». Але чим ближ­че він наб­ли­жав­ся до Дро­го­би­ча, тим час­ті­ше і гріз­ні­ше пе­ре­ми­гу­ва­ла пе­ред йо­го уявою роз­лю­че­на і зап­ла­ка­на жін­ка, тим гус­ті­шою хма­рою на­ля­гав на йо­го ду­шу нес­по­кій.

Але яке ж бу­ло за­чу­ду­ван­ня Гер­ма­на, ко­ли, приїхав­ши до­до­му, зас­тав свою жін­ку в та­кім нез­ви­чай­нім для се­бе наст­рої, що й сам не знав, що з нею ста­ло­ся. За­мість спо­ді­ва­них сліз та прок­лять і ви­бу­хів ска­же­но­го гні­ву, йо­го стрі­ти­ла якась зло­рад­на нас­міш­ли­вість. Риф­ка, мов со­ро­ка в кіст­ку, за­зи­ра­ла йо­му в ли­це, пильно до­ба­чу­ва­ла всі змі­ни, всі но­ві бо­роз­ди, які по­ви­орю­ва­ла на нім гри­жа і не­пев­ність. Прав­да, Риф­ка ви­пи­ту­ва­ла йо­го про Гот­лі­ба, аха­ла, ко­ли Гер­ман го­во­рив, що, ми­мо вся­ких тру­дів, не міг йо­го від­пи­та­ти, але у всім тім вид­ні­лась рад­ше її охо­та под­раз­ни­ти му­жа, ніж діз­на­ти­ся справ­ді щось від нього. А при­тім же її ли­це, рум’яне здо­ро­ве і ожив­ле­не, її сі­рі очі, па­ла­ючі яко­юсь не­зак­ри­тою ра­діс­тю, її жи­ві ру­хи та жес­ти і на­віть хід її лег­кий та го­лос дзвін­кий - все те ду­же не на­да­ва­ло­ся до смут­ку­ван­ня та охан­ня, все ка­за­ло до­га­ду­ва­тись, що час їх роз­лу­ки, так важ­кий для Гер­ма­на, зов­сім не був важ­ким, ані сум­ним для йо­го жін­ки. Гер­ман зра­зу стов­пів, ди­ву­ю­чись.

- Гм,- ска­зав він до жін­ки, ко­ли во­ни по обі­ді (Риф­ка їла обід ра­зом з ним і їла ба­га­то і з ве­ли­ким апе­ти­том, чо­го Гер­ман дав­но не ви­дав) за­сі­ли по­руч на м’якій со­фі і Риф­ка, на­си­лу крив­ля­чи ли­це, ще раз по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти йо­го про Гот­лі­ба,- гм,- ска­зав Гер­ман,- а ти, як ба­чу, за той час ані ду-ду со­бі. Та й ве­се­ла ста­ла, мов доньку за­між від­да­ла!

- Я? Гос­по­ди бо­же! Я очі свої проп­ла­ка­ла, ну, але те­пер, як ти приїхав, по тількім ча­сі…

- Так-то во­но так,- го­во­рив не­до­вір­чи­во Гер­ман,- але ме­ні щось не здаєть­ся, що­би то для ме­не та­ка ра­дість та й та­ка наг­ла змі­на. Ану, ска­жи прав­ду, що то­му за при­чи­на?

Він ус­мі­хав­ся, гля­дя­чи їй в ли­це. Во­на розс­мі­ялась та­кож:

- Причина? Чи ти оду­рів? Яка ж би ма­ла бу­ти при­чи­на?

- Готліб при­був?

- І, і, і, а то­бі що? Гот­ліб?.. Мій бід­ний Гот­ліб! - І во­на знов плак­си­во скри­ви­ла ли­це.- Ко­би він при­був, не та­ка б я бу­ла!

- Ну, то що ж то­бі та­ко­го? Ра­дість сві­титься в твоїх очах, сліз ані слі­ду на ли­ці не зна­ти. Го­во­ри, шо хо­чеш, а в тім му­сить щось бу­ти.

- Іди, дур­ний, іди, так то­бі здається! - І Риф­ка вда­ри­ла йо­го вах­ля­рем по пле­чі і, всміх­нув­ши­ся, вий­шла до своєї спа­льні і замк­ну­ла две­рі за со­бою. Гер­ман си­дів-си­дів, ди­ву­вав­ся, до­га­ду­вав­ся, а вкін­ці, плю­нув­ши, про­бур­ко­тів: «Що то бабська ма­не­рія!» Да­лі встав, по­хо­див тро­хи по світ­ли­ці і

1 ... 33 34 35 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."