Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 97
Перейти на сторінку:
і гноб­лять по­ки що.

- Як?


- О, нічо­го, нічо­го…


- Коли б я мав те пе­ресвідчен­ня, що ви ста­не­те хоч ма­теріально пиш­но, то ще по­ми­рив­ся би з тим.


- Справді?


- Справді. Чо­му ди­ви­тесь так на ме­не чуд­но? - спи­тав. - Це ве­ли­кий фак­тор у людськім житті, вірте мені! Все про­че ма­ло­важ­не; зна­чить, то­му ма­ло­важ­не, що без то­го мож­на обійти­ся, мож­на йо­го по­бо­ро­ти…


- Орядин, що на ва­шу дум­ку ма­ло­важ­не?


- Ну, так звані сим­патії і ан­ти­патії!


- Ви по­бо­рю­ва­ли би в собі щось подібне, напр., сим­патію? - спи­та­ла я, не звер­та­ючи очей від йо­го. Він усміхнув­ся зне­важ­ли­во.


- Чи ви не віри­те в мої си­ли вже зовсім? - спи­тав.


- О, я вірю! - ска­за­ла я, те­пер навіть з пе­ресвідчен­ням. - Я лиш хотіла би зна­ти, чи ви по­бо­рю­ва­ли б та­кож де «ма­ло­важ­не» зад­ля хісна?


- Ви прос­то ди­тинні, ко­ли та­ке пи­таєте­ся? - відповів він. - Врешті, нині я не мо­жу цього зна­ти, але мені здається, що ко­ли б я лиш хотів, то міг би по­бо­ро­ти…


- Я лиш те хотіла зна­ти! - відповіла я су­хо і відвер­ну­ла­ся знов до об­ра­за. А він не го­во­рив більше нічо­го. Кру­тив не­ус­тан­но ву­са і глядів ку­дись без­мов­но вікном.


В го­ди­ну пізніше зай­шов за мною до са­ло­ну, де я прис­лу­ха­ла­ся до співу Зоні з мо­ло­дим її пок­лон­ни­ком і сиділа, по­то­нув­ши в чуд­них дум­ках. Сівши мовч­ки ко­ло ме­не по­руч со­фи, справ­ляв свій го­дин­ник.


- Над чим ви ду­маєте? - спи­тав по якімсь часі.


- От ду­маю!


- Напр., над чим? - до­ма­гав­ся він. - Мо­же, над своєю бу­дуч­чи­ною? (Мені при­чу­ла­ся іронія в йо­го го­лосі).


- Ні, в цій хвилі ні! - відповіла я, усміха­ючись сла­бо. - Те­пер зас­та­нов­ля­лась я знов над тим, що є лю­ди такі, як нації. Влас­ти­во, що ха­рак­те­ри по­оди­но­ких лю­дей є ана­логічні ха­рак­те­рам по­оди­но­ких націй. Не прав­да ж? Так, напр., є ха­рак­те­ри, по кот­рих мож­на з певністю надіятись, що спов­нять цей або той учи­нок, спов­нять щось не­ожи­да­но ве­ли­ко­го, сильно­го. Є пе­ре­няті яко­юсь кра­сою, що ос­тається завсігди і в різких ви­пад­ках свіжою і є свобідна від усіх бу­ден­них до­датків. Такі є й нації.


А про­тив­но є знов на­ту­ри, ода­рені ба­га­то, але на­поєні наскрізь смут­ком. Зма­га­ють до всього, але не здо­бу­ва­ють нічо­го, їх істо­та пе­ре­ня­та нак­ло­ном до терпіння і ту­ги, мов рос­ли­на до со­няч­но­го теп­ла. Я влас­не ду­ма­ла, - го­во­ри­ла я далі, під час ко­ли він уваж­но слу­хав, - що не­на­вид­жу цей тон вічної ту­ги так, як не­на­вид­жу, напр., од­нос­тай­ний туж­ли­во-хо­рий усміх на блідім лиці на­шо­го на­ро­ду. З са­мо­го жа­лю за ми­нув­ши­ною ми вже ос­лаб­ли, а жалібна ме­лодія, що дзве­нить у нашій душі і кот­ру ми так доб­ре ро­зуміємо, за­ко­ли­са­ла всі наші си­ли до не­мочі, Чи не так? Ах! - докінчи­ла я гірко. - Це прав­да, я та­кож донька ук­раїнсько-русько­го на­ро­ду!


- Ви ж ка­за­ли, що лю­би­те бо­ротьбу! - обізвав­ся він.


- Люблю, але скажіть, чи ви віри­те у відрод­жен­ня та­ких ха­рак­терів або на­родів?


- Чому ні? Але во­ни пот­ре­бу­ва­ли би, щоб хтось пос­то­ронній їх ру­шив.


- Посторонній? - пов­то­ри­ла я сум­но. - В тім і ли­хо, що во­ни не ма­ють у собі то­го імпульсу; що му­сять тих «по­ру­шень» дізна­ва­ти аж від дру­гих. Я ду­маю, що так ус­по­соб­лені єства не ма­ють жод­ної бу­дуч­ності. Во­ни по­до­ба­ють на ар­фи еольські, що гра­ють лиш тоді, ко­ли вітер по­ру­шить їх стру­ни, та й тоді гра­ють сум­но. Над тим я не ду­маю са­ме те­пер пер­ший раз. Над тим ду­маю я частіше і зви­чай­но наст­ро­ю­ють ме­не такі гад­ки сум­но!


- То не га­дай­те об тім!


- А ви не ду­маєте ніко­ли над чимсь подібним?


- Я дер­жу мої дум­ки кріпко в гра­ни­цях, - відповів він. - Зна­чить, не хо­чу ро­зуміти душі за­га­лу. Що з то­го за хо­сен? Хіба су­мо­ви­тий настрій!


- А я відда­юся та­ким дум­кам цілою ду­шею…


На те він не ска­зав нічо­го.


Мене об­ня­ла гірка не­тер­пе­ливість, подібна до лю­тості. Чи був це та­кож наклін до терпіння, до ту­ги, що жив у мені, тя­жив так ду­же в душі? На­ги­нав не раз до­до­лу, да­вив! Ко­ли б існу­ва­ло щось пев­но, щось, у що мож­на би віри­ти, як у по­во­рот вес­ни, щось ве­лич­не, свобідне!… Ко­ли б щось та­ке існу­ва­ло в чо­ловіці!


Я ска­за­ла йо­му, що ду­ма­ла.


- Чогось та­ко­го не­ма в чо­ловіці! - відповів він напівсум­но, напівнасмішли­во, підпер­ши го­ло­ву, мов у за­думі, ру­кою. - Ду­ман­ня, відчу­ван­ня та і все про­че подібне - це чис­то ма­теріальна про­це­ду­ра, і відор­ва­ти­ся ду­шею від умов сво­го внішнього бут­тя чо­ловікові годі; ми не по­винні за­бу­ва­ти, що в ве­ликій часті ми ра­би своїх врод­же­них склон­нос­тей.


- Я не хо­чу в те віри­ти.


Він здвиг­нув пле­чи­ма.


- Прецінь людська во­ля не є ніко­ли цілком свобідна!


- Чей так зле не є! - заміти­ла я, усміха­ючись глум­ли­во.


- Чому ні? Унасліджен­ня са­мо наз­на­чує ха­рак­тер. - І з тим за­мовк.


Я та­кож за­мовк­ла, але тро­хи зго­дом ска­за­ла:


- Те, що ви ка­же­те, я влас­ти­во знаю, але я не ду­же хотіла би то­му підда­ва­ти­ся; во­но, по правді, сум­но…


- Що? - спи­тав він. - Що і най­гордіші де­ре­ва ма­ють своє коріння в землі - це сум­но?


- О ні, але що ми так час­то у своїй не­мочі ви­мов­ляємо­ся [65] са­ме тим. Впрочім я ду­маю, що про те все єсть лю­ди з виз­нач­ни­ми ха­рак­те­ра­ми, котрі ма­ють вплив і ми­мо ок­ру­жа­ючих їх сил; але для та­ких істот не мо­жуть існу­ва­ти пра­ва.


- Отже, ви­ди­те, чо­го вам жу­ри­ти­ся?


- Я не жу­рю­ся! - відповіла я, усміха­ючись. - Я лиш ду­маю. Що інше ос­тається мені? Цього не мо­же мені ніхто відоб­ра­ти!


Він знов здвиг­нув пле­чи­ма і ди­вив­ся в без­надійнім ожи­данні впе­ред се­бе.


Я мов­ча­ла дов­ший час, а відтак по­ча­ла півго­ло­сом май­же несміло:


- Орядин! Чи все тре­ба при­пи­су­ва­ти обс­та­ви­нам? Скажіть!


- Які ж ви чудні!


- Я хотіла би ма­ти якесь вдо­во­лен­ня. Як­би ви зна­ли, як то тяж­ко, ко­ли, напр., дум­ки блу­ка­ють і не на­хо­дять нічо­го; блу­ка­ють у чімсь не­яснім, ве­ликім, ве­дені більше чут­тям; ах, я то­го не мо­жу сфор­му­лю­ва­ти! Аж не­на­вид­жу се­бе не раз за те, се­бе і ста­рин­ний зви­чай той, що зветься жит­тям. Чо­му во­но не по­дасть мені нічо­го та­ко­го, в чім би моя ду­ша мог­ла роз­ко­шу­ва­ти?


Він пог­ля­нув на ме­не. Пог­ляд той був спокійно-до­пит­ли­вий, по­важ­ний.


- Крізь ваші дум­ки і по­чут­тя віє та­кож той так зва­ний «по­дих бу­дуч­чи­ни», це по­ри­нан­ня в се­бе, що відвер­тає від внішнього світу. Во­но має щось у собі, я то­го не пе­ре­чу, але ду­маю, во­но не має бу­дуч­чи­ни. Чо­ловік на­ле­жить до світу внішнього, він

1 ... 33 34 35 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"