Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Чи мож­на ос­та­ва­тись од­на­ко­вим? - спи­та­ла я, мов за­со­ром­ле­на йо­го до­га­ною, хоч не прос­то на ме­не виміре­ною.

- В го­лов­них за­ри­сах - мож­на.

- В ме­не не бу­ло жит­тя з подіями, - ска­за­ла я.

- Ах, у те я не вірю, - відповів він із яко­юсь не­тер­пе­ливістю.

- В бу­деннім смислі сло­ва, па­не Оря­дин.

- Але ж ви му­си­ли щось пе­ре­жи­ва­ти, якісь події або щось подібне. Ба­чи­те, я не вірю в так зва­не жит­тя «без подій», особ­ли­во ко­ли наслідки до­ка­зу­ють що інше!

- Отже, і ви не віри­те? - відповіла я з ми­мовільним відтінком гіркості. - Знаєте, мені са­ме те­пер при­хо­дить од­на ци­та­та з Лессінга на дум­ку: «Во­ни не на­хо­дять у жодній тра­гедії подій, хіба там, де пок­лон­ник дівчи­ни па­де їй в но­ги і т. п. їм те ніко­ли не хо­че по­до­ба­ти­ся, що вся­ка ду­шев­на бо­ротьба, всякі наслідки різних ду­мок, котрі се­бе пос­по­лу осу­ва­ють - це та­кож акція; ма­буть, то­му, що во­ни ду­ма­ють і відчу­ва­ють за­ме­ханічно і при тім не мо­жуть заміни­ти ніякої акції. З та­ки­ми людьми по­важ­но спе­ре­ча­ти­ся прос­то не­ма пот­ре­би і шко­да за­хо­ду…» [66] Віри­те те­пер?

- Ах, у те вірив я завсігди! - відповів він жи­во. - Я лиш спеціально у вас ду­мав най­ти щось інше. Врешті я вам пе­ре­бив; мені здається, що ви хотіли щось ска­за­ти.

- Хотіла! - го­во­ри­ла я дальше. - В ме­не не бу­ло жит­тя з «подіями». Я лиш чи­та­ла, ду­ма­ла, а опісля за­ру­чи­ла­ся. Од­нак те­пер, те­пер, ко­ли я те вчи­ни­ла, бу­диться бог знає що в мені, пе­ре­ма­гає ме­не. Я відчу­ваю то так, як відчу­вається прип­лив хвиль, що ма­ють у сліду­ючій хвилі зби­ти­ся над го­ло­вою. Я дав­лю­ся тим прип­ли­вом!

- Ви пот­ре­буєте ба­га­то со­няч­но­го блис­ку і барв!

- Ах, і прос­то­ру, Оря­дин, чи так зва­ної сво­бо­ди. Інак­ше об­тов­чу­ся об усі ті бу­денні чес­но­ти!

- В тім я вас ро­зумію, - відповів він, - од­нак у тім ні, що ви за­ру­чи­ли­ся!

Я усміхну­ла­ся розд­раз­ню­ючим усміхом.

- Чому й мені не бу­ти суд­же­ною? Це прецінь та­кож щось, що го­диться «з жит­тям внішним», щось людське. Це удос­ко­на­лює жінку.

- Але без лю­бові?!

- Не впа­дай­те в ро­ман­тизм, па­не Оря­дин! Лю­би­ти і відда­ва­ти­ся - це щось зовсім відмінне; смішно, що зво­дять завсігди од­но з дру­гим до ку­пи. Напр., і ви, що зве­те ан­ти­патію і сим­патію дур­ни­ця­ми!

- Зводять до­ку­пи, ка­же­те, На­тал­ко. Мов­би впе­ред не лю­би­ли­ся і аж потім по­би­ра­ли­ся.

- Мовби не лю­би­ли­ся ніко­ли, па­не Оря­дин, а про­те же­ни­ли­ся! Врешті, - до­да­ла я по ко­роткій за­думі, - не знаю, чи лю­бов ко­неч­на до суп­ру­жест­ва, зна­чить те чувст­во, що, напр., я ува­жаю лю­бов'ю. Во­но щось інше від прив'язан­ня.

- Так, на ва­шу дум­ку, що та­ке лю­бов?

- Ну, на мою дум­ку, це пре­гар­не ніжне ми­готіння, кот­ре існує в цілій своїй пов­ноті до­ти, до­ки йо­го не за­явиться сло­вом. Опісля во­но блідніє і ник­не. Влас­ти­вий ха­рак­тер то­го чувст­ва - це якась «ме­те­ли­ку­ватість» або той блиск сон­ця, що не є всю­ди, та й годі йо­го здер­жа­ти, що ми­го­тить крізь усі нер­ви в де­яких хви­лях, у пиш­них, пре­гар­них хви­лях, Оря­дин, а опісля зник­не, і чо­ловік при­га­дує її собі, мов за­пах яко­го цвіту. Чи мож­на те ста­ви­ти нарівні з тим не­по­во­рот­ним, пе­ре­си­че­ним чувст­вом, що зветься в першім-ліпшім суп­ру­жестві та­кож лю­бов'ю? Скажіть самі! Але ні; луч­че я ска­жу са­ма один до­каз. Моя тітка за­пев­ня­ла ме­не ду­же час­то, що не зна­ла ніко­ли, що це та­ке «лю­бов», і я вірю їй, що во­на не лю­би­ла ніко­ли; поп­рос­ту в неї нер­ви заг­рубі до та­кої тон­кої гри - а про­те во­на жи­ве з вуй­ком ду­же доб­ре! Що це та­ке?… Чи це лю­бов та­ка, як я ка­жу, чи прив'язан­ня? Чи не ви­хо­дить тут на моє?

- Ви по­чи­ни­ли в ос­танніх двох ро­ках ду­же гли­бокі пси­хо­логічні студії, - відповів він із лег­кою іронією. - Це, ма­буть, і виг­ла­ди­ло нерівність між ва­ми і про­фе­со­ром Лор­де­ном!

- Це не виг­ла­ди­ло нерівнос­тей між мною і Лор­де­ном. Тут стоїть світ мовч­ки.

- Щоби світ не сто­яв мовч­ки, за­ле­жить від вас! - відповів він.

- Від ме­не?… Так, це прав­да, во­но за­ле­жить дійсно і від ме­не; це є влас­не те, чим я хви­ля­ми му­чу­ся і «дав­лю­ся», але че­рез те я, мо­же, та­кож пе­ре­ко­ну­юся у своїй силі!…

- Я вас не ро­зумію!

- Зрозумієте ко­лись! Врешті, про­шу вас ду­же, не зга­дуй­те мені йо­го. Тоді ні, ко­ли ду­маю собі щось цілком, цілком іншо­го. Не гнівай­тесь, але не робіть цього ніко­ли!

Я про­си­ла йо­го жи­ви­ми, май­же пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма, а він, усміхнув­шись іронічно, гля­нув на ме­не.

- Це не згод­жується з тим, що ви ка­за­ли ко­лись тут; а імен­но, що лю­би­те бо­ротьбу! - ска­зав.

- Я люб­лю бо­ротьбу; люб­лю, люб­лю! Ви ме­не не знаєте!

- Може, й дійсно не знаю. - І він схи­лив знов го­ло­ву в до­лоні і за­ду­мав­ся та­кож над бог знає чим…

Я бу­ла зво­ру­ше­на, розд­раз­не­на. Бу­ла би пла­ка­ла, але не з жа­лю. З не­тер­пе­ли­вості. І він ме­не гнівав. З кож­до­го йо­го сло­ва ви­зи­рав завсігди який­сь «хо­сен», щось «ро­зум­не», якась «ко­ристь»… Це ме­не бо­лить.

- Над чим ви ду­маєте, Оря­дин?… - звер­ну­лась я вкінці до йо­го, щоб не сидіти мовч­ки.

- О, мої дум­ки неінте­ресні! - відповів він. - Я зви­чай­на на­ту­ра, а ті справ­ля­ються ско­ро з со­бою. Я йду завсігди най­ко­рот­шою до­ро­гою, то й гад­ки мої бу­денні.

Це ма­ло ме­не вко­ло­ти (во­но й уко­ло­ло), а йо­му спра­ви­ти якусь приємність.

- Дайте мені щось ожив­ля­юче до ду­ман­ня, Оря­дин, щось, що при­га­ду­ва­ло би лісний воз­дух, щось яс­не, со­няч­не! - про­си­ла я йо­го сти­ха.

- Від ме­не жа­даєте ви цього? - пи­тав він розд­раз­не­но. - До то­го я не здат­ний! - І він за­мовк наг­ло, а тим ча­сом який­сь нер­во­вий виг­ляд опа­ну­вав йо­го ли­це.

- До чо­го ви здатні? - спи­та­ла я. Він розсміявся так, що я, не надіючи­ся сміху, про­ки­ну­ла­ся.

- Ви смієте­ся з ме­не, Оря­дин? - спи­та­ла я, вп'ялив­ши в йо­го уваж­но очі.

- Знаєте що? - ска­зав, не зва­жа­ючи на моє пи­тан­ня. - Я ве­ду та­кож із со­бою бо­ротьбу, яку? - ска­жу ко­лись пізніше, а по­ки що дай­те ліпше мені щось ожив­ля­юче до ду­ман­ня!

- Ну, ко­ли так, то я ска­жу вам оце: ідіть своєю до­ро­гою і не дбай­те про за­гал, ко­ли маєте на