Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

Однак самолюбство Френка дуже зачепило те, що йому довелося вести подібну розмову, хоча б навіть із Едісоном. Утім, йому довелося ще не раз переконатися в тому, що світ вміє диктувати свою волю.

Найбільше Ковпервуд обурювався через витівку, яку дозволили собі Сімси щодо його дружини, хоча він ді­знався про це лише набагато пізніше. Ейлін приїхала з візитом і почула, що «пані Сімс немає вдома», в той час як біля під’їзду стояла низка екіпажів. Жінка під враженням навіть злягла, і Ковпервуд, котрий тоді ще нічого не знав, не міг зрозуміти, що з нею, і дуже хвилювався.

Якби Френк не здобув блискучої перемоги на діловому терені, наголову розбивши супротивника в останній і вирішальній сутичці за контроль над газовими підприємствами, — становище стало б і зовсім безрадісним. Проте Ейлін була дуже пригнічена: вона відчувала, що товариство спрямовує своє презирство швидше проти неї, ніж проти її чоловіка, і що вирок свій воно не скасує. Врешті Ейлін і Ковпервуд змушені були зізнатися одне одному в тому, що яким би розкішним і значним на вигляд не здавався їхній картковий будиночок, тепер він розсипався, і то остаточно. Такі визнання між близькими людьми — особливо болісні. Чужа душа — темний ліс, і хоч як намагаємося ми зрозуміти одне одного, нам це рідко вдається.

Якось, повернувшись несподівано додому і заставши Ейлін у ліжку, засмучену, із заплаканими очима і зовсім саму — вона на весь день відпустила камеристку, — Френк підсів до дружини та ласкаво зауважив:

— Я ж чудово розумію, Ейлін, що відбувається. Правду кажучи, я давно цього чекав. Ми з тобою занадто гарячкували, дуже поспішали. Але не треба так занепадати духом, кохана. Я думав, що у тебе більше витримки. Нічого ж ще не втрачено. Згадай, що я тобі завжди казав? В остаточному підсумку все вирішать гроші. А в цій битві я переміг і буду перемагати далі. Вони прийшли до мене на уклін. То чи варто так впадати у відчай, дівчинко моя? Адже я не сумую. Ти — молода і своє візьмеш. Ми ще себе покажемо цим чиказьким пройдисвітам, а заодно і поквитаємося з деким. Ми — багаті, а будемо ще багатшими. Гроші всім заткнуть рота. Ну, годі киснути, посміхнися. Розумію, сяяти в товаристві приємно, але і без цього на світі є багато цікавого, заради чого варто жити. Ось що, вставай, одягайся і гайда на прогулянку, а потім кудись обідати. Адже я з тобою. Хіба це не найголовніше?

— Так, милий, — глибоко зітхнувши, мовила Ейлін.

Вона хотіла було піднятися, але знову безсило опустилася на подушки. Сльози бризнули з її очей. Сховавши обличчя в плечі чоловіка, вона плакала — від радощів, що він її втішає, і від горя, що її заповітна мрія не збулася.

— Та це ж я не для себе однієї, я і для тебе цього хотіла, — говорила вона схлипуючи.

— Знаю, люба, знаю, — заспокоював він жінку. — Але зараз про це не думай. Усе обійдеться. Все буде добре. А тепер вставай і їдьмо.

І все ж у душі він розгнівався на малодушність Ейлін. Слабкість завжди дратувала його. Колись він змусить чиказьке товариство жорстоко заплатити за все. Ейлін між тим трохи підбадьорилася. Вона вже соромилася своєї слабкості, бачачи, як мужньо тримається Ковпервуд.

— Який ти молодець, Френку! Ти — просто незвичайний! — вигукнула вона.

— А чого сумувати? — сказав він весело. — Якщо не доб’ємося свого в Чикаґо, доб’ємося деінде!

Він подумав про те, як спритно обійшов старі газові компанії та Шрайхарта, і про те, що буде і далі, звісно, не менш вправно вести свої справи!

14. Підводні течії

Уже першого ж року цього вимушеного самітництва — і особливо в наступні — Ковпервуд відчув, що означало прожити залишок своїх днів поза суспільством або в середовищі, що постійно нагадувало б йому про те, що він не належить до кращого, або, точніше, привілейованого кола, яким би обмеженим і нудним воно не було. Коли Френк намагався вперше вивести Ейлін у світ, йому здавалося, що, завоювавши становище, вони зуміють влити новий, живий струмінь у цей затхлий світик, навіть додати йому трохи блиску. Але всі двері зачинилися перед ними одні за одними, і врешті-решт, вони змушені були або зовсім відмовитися від спілкування з людьми, або шукати знайомства серед дуже різношерстої публіки — кликати до себе в будинок після першої ж зустрічі художників і співаків або заїжджих акторів, на честь котрих можна було дати обід. У них продовжували бувати тільки Гаксеми, Відери, Бейлі — родини, які не дуже важили в місцевій громаді. Іноді Ковпервуд приводив до себе обідати або вечеряти котрогось приятеля з махлярів, або пошановувача картин, або перспективного художника, і тоді Ейлін виходила до гостей. Зрідка їх навідували або запрошували до себе Едісони. Але це мало прикрашало їхнє життя, вони тільки гостріше відчували, якої зазнали поразки.

Чим більше Ковпервуд міркував над цією поразкою, тим ясніше ставало йому, що він тут ні до чого. До нього ставилися цілком прихильно. А от якби Ейлін була іншою... Проте він ні в чому не дорікав їй і не думав про те, щоб покинути дружину. У важкі дні його тюремного ув’язнення Ейлін була йому вірною. Вона підбадьорювала його, коли він цього потребував. Ні, він її не залишить, треба почекати та подивитися, що тут можна зробити. Правда, цей остракізм добряче вже йому набрид. Тим більше що його ніби й не цуралися зовсім, навіть наче й не проти були зустрічатися з ним. Своїх приятелів-чоловіків він усіх зберіг — і Едісона, і Бейлі, і Відера, і Мак-Кібена, і Рембо, і багатьох інших. А декотрі світські дами, нітрохи не засмучені зникненням Ейлін, висловлювали жаль із приводу того, що Френк ніде більше не з’являється. Час від часу робилися навіть спроби запросити його без дружини. Спочатку він незмінно відповідав на такі запрошення відмовою, потім став іноді ходити на обіди та вечори сам-один, не повідомляючи про це Ейлін.

Саме в ці часи Ковпервуд уперше відчув, наскільки далека від нього Ейлін як розумом, так і складом характеру. Емоційно, фізично вони були близькі одне одному, але Френк жив своїм життям, відокремленим від Ейлін,