Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Скорботна п'ятниця 📚 - Українською

Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Скорботна п'ятниця" автора Мігель Анхель Астуріас. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 78
Перейти на сторінку:
до площі Биків!

— Можливо.

— Можливо? Ні, чоловіче, не можливо. Завжди ці чоловіки зі своїм «можливо».

— І до нього, якщо мені не зраджує пам’ять, Матісано пішов учнем. Навчився видобувати з мармуру все, що з нього видобувають: Ісусів, ангелів, хрести, розгорнуті книжки, черепи, смолоскипи, обличчя з затуленими пальцем устами — одне слово, все, що з нього витесують.

— Як це — все, що з нього витесують? — не зрозуміла мати, дивлячись то на сина, то на чоловіка. — Виходить, усе це прибуває з Італії сховане в мармурі, а вони володіють мистецтвом добувати його звідти?

— Бог тобі дав язика, жінко, а, крім язика, більше нічого…

Рікардо, слухаючи їхню суперечку, ні разу не розтулив рота, хіба лише коли стромляв у нього ложку. В його вухах з мелодійним звучанням, наче концентричні кола на уявній поверхні води, розбігалися один за одним усе ті самі склади: Сі-мо-не-та.

— Я не хотіла сказати, що художник добуває з мармуру, я хотіла сказати…

— Хотіла сказати! Знаю, що ти хотіла сказати!

— Нічого ти не знаєш, доне всезнайко! Отой італієць, мармурник, приїхав одинаком, узяв собі дівчину звідси, і від цього шлюбу народилася мати Сімонети, а це свідчить про те…

— Що так само, як мармур, жінко, достоту так самісінько, як ото мармур несе в собі фігури, що їх видобував скульптор своїм різцем і молотком, отак і люди передають із своєї крові й життя своїм дітям…

— І… — почав був Рікардо.

— Що ти хотів сказати? — спитав батько в сина.

— Та нічого…

— Це він через ту демонстрацію мовчазний і в поганому настрої, не розбереш його…

«Ой мамо, мамо, коли б ти знала, що в твого сина на серці».

— Знаєш, жінко, скільки клопоту завдає їм ота демонстрація. Ти не можеш собі уявити, скільки в них турбот перед скорботною п’ятницею…

— Найтяжчий гріх…

— Скажімо, газета…

— Газетка, — поправила мати.

— Нехай газетка, але вона коштує великі гроші, мамо, — в розпачі озвався Рікардо.

— Само собою, синку… Не вичитуй матері за те, що вона не знає, скільки коштує та газетка, набрана звичайним шрифтом на одному аркушику.

— Зате я знаю, скільки вона коштує. Оця сивина в мене з'явилася, поки я випрошував у тебе гроші, щоб заплатити за роботу карикатуристові…

На солодке були смажені яєчні жовтки в кокосовому сиропі. Їли мовчки. Після того як було з’їдено шість традиційних страв, почувся важкий віддих батька і брязкіт тарілки, що її відсунула мати.

Зайшов песик і, повештавшись, уклався спати. Він прибіг з кухні, де йому давали їсти, щоб не набридав під столом.

— Це Шалений Мурах, — мовив Рікардо, підводячись, коли служниця доповіла, що його просять до телефону. — Слухаю, це ти, Мурашко? Так, чоловіче, так… моя стаття про Ганді… Так, так, уже почав… А тепер послухай, старий… Так, Ганді… так… Я ще хотів тебе спитати… Так, так, Мураху, послухай… Скажи, у тебе в бібліотеці немає… Алло! Алло! Ні, ні, у мене є все про Ганді. Я тільки хотів тебе спитати, чи немає в тебе книжок з кольоровими ілюстраціями про італійських художників.

І після паузи:

— Ой, як це добре! Біжу до тебе — хочу подивитися. Скоро, скоро буду!

Поклавши трубку, він забіг до своєї кімнати, вдяг піджака й мерщій подався на вулицю. У якого ж це художника епохи Відродження він бачив Сімонету?

XI

Вийшовши, чи, точніше, вибігши з дому, Рікардо помчав вулицею. По дорозі зустрів Трояно Монтемайора і був такий вражений, аж мало не вигукнув: «Боже праведний, хлопче, ти з цього світу чи з того?» Вони не зіткнулися тільки тому, що один із них мчав швидко, мов блискавка, і очі його світилися голодом по італійських жінках, а другий ступав поволі, білий, мов привид, бо встав з ліжка з температурою, щоб виконати доручення комісії по оздобленню університету до дня демонстрації.

— Не можу я піти з тобою, старий кудланю (хворий таки справді добряче заріс), не можу, — вперто відмовлявся Рікардо. — На мене чекає Шалений Мурах. Я оце щойно переговорив з ним по телефону, і якщо вчасно або й зовсім не з’явлюся, він лаятиме мене на всі заставки за непунктуальність, матір усіх ваших вад.

— Та ходім зі мною, — наполягав Монтемайор. — Я з машиною, — якщо хочеш, ми спершу заїдемо до Шаленого Мураха. Там ти вибачишся, і ми поїдемо у справах.

— А куди ти хочеш поїхати?

— На край світу, тобто на вулицю Сан Буенавентура.

— У тебе жар?

— Так, але…

— То чого ж ти їдеш у таку далеч?

— Повинен розшукати одного чоловіка, який робить гірлянди з соснових шишок і глиці у вигляді гусениць. Ними прикрашають…

— Але ж мені треба було… — і не доказав решти: подивитися на італійських жінок.

— Справа накриється, Різниче, якщо ти не поїдеш зі мною. Я тебе прошу, бо хочу, щоб ти вів машину. В мене в голові паморочиться: я потай випив подвійну дозу хініну, щоб бути здоровому до демонстрації, а тепер у мене перед очима мелькають іскри, і я не можу тримати керма.

Тантаніс пошкріб голову і врешті погодився.

— Гаразд, тоді їдьмо до Шаленого Мураха; скажу, щоб не чекав мене.

— Зробиш, що мав у нього зробити, й поїдемо далі.

— Ні. Я тільки скажу йому, що не…

— …що не будеш займатися сьогодні журналом, — доказав за нього Тройо. — Знаю, старий. Знаю про журнал. І не розказуй мені, що цей навіжений працює на демонстрацію.

Сіли в машину. Трояно, блідий, нестрижений, зарослий щетиною, тримав ключі. Рікардо взяв їх у нього, щоб завести двигуна.

— Дивись, щоб Мурах не став тобі читати…

— Та ні, чоловіче, я тільки скажу, що ми відкладемо на інший день те, що мали зробити сьогодні.

— Щось ти, Різниче, крутиш: усе якісь таємниці. Можеш зійти, коли вже так не хочеш їхати… Але чому ти мені не скажеш прямо, що збираєшся співробітничати в журналі і що також став інтелігентом?

Машина спинилася в кінці провулка Адміністрадор. Тантаніс вийшов і подзвонив у двері свого приятеля, котрий появився в них власного персоною.

— A-а! Ну, то як справи, хлоп’ята?

— Знаєш, я прийду іншим разом, Мураху, — став пояснювати Різник, — а тепер ми з Трояно їдемо в одне місце…

— Мені теж нема чого робити, — урвав його Мурах. — Заждіть хвилиночку, і я поїду з вами.

І вони поїхали втрьох за місто. Тантаніс сидів за кермом, Трояно Монтемайор напівлежав, відкинувшись на подушку заднього сидіння. Шалений Мурах, що вмостився поруч з Тантанісом, не міг усидіти спокійно. Зводився з сидіння, подаючись уперед, повертався поговорити з Тройо,

1 ... 33 34 35 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скорботна п'ятниця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скорботна п'ятниця"