Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

Хлопець вже збирався рушити до вказаного магазину, коли за сусідній столик сіли двоє чоловіків середнього віку. Обвітрені обличчя та великі натруджені руки свідчили, що вони рибалки.

— Я сам бачив, — говорив той, що сидів спиною до Нода. — Метрів двадцять. Паща така, що людина на повний зріст у ній стане.

— Продай цю історію у газету, Стафе, — пробурчав інший. — Лишень у якусь бульварну, бо солідна такого не друкуватиме. Креги вимерли ще сто тисяч років тому. Це ж кожному школяреві відомо!

— Ти мені, бачу, не дуже віриш, Фрею.

— Може, ти його з чимось переплутав? З великою бичачою акулою, наприклад.

— Та якою акулою? Я достеменно знаю, що це крег!

— Не кажи нікому, Стафе, бо на кпини візьмуть.

— А що ти на це скажеш? — завовтузився на стільці моряк, щось дістаючи з-під куртки.

— Зуб! Не викопний! Свіжий! Де взяв? — аж скрикнув Фрей.

— Ти ж знаєш, моя посудина дерев'яна. Застряг у корпусі, коли крег — той, який вимер сто тисяч років тому — кусав мій борт.

— От якби його вполювати!

— А, то таки повірив!

Нод мовчки вказав офіціантці на порожнє горнятко, замовляючи ще кави, аби виправдати свою присутність за столом, і знову прислухався.

— Тушу крега можна дуже дорого продати, але де взяти грошей на експедицію? — зітхнув власник зуба.

— Я знаю, хто може її профінансувати. Навідується до Гирлону один молодий багатій. Ще той авантюрник! Дуже він крегами цікавиться. Сьогодні ж йому зателефоную...

Чоловіки підвелися, і Нод не втримався, щоб поглянути на зуб, доки моряк не сховав його. Такі зуби він бачив лише учора. Перехопивши його погляд, Стаф непривітно зиркнув у відповідь та поквапився вийти з кав'ярні. Фрей, поклавши гроші на стіл, пішов за ним.

Поснідавши, Нод придбав для себе та Рамира зручний спортивний одяг, взуття, навіть про гребінці не забув. Купив також харчів і води. Спакував усе у новенький туристичний наплічник з яскраво-кислотними кольоровими вставками, про які у Республіці хіба легенди ходили, і вже за годину добре втомлений повернувся до місця, де вони отаборилися.

— Хвоста не було за тобою? — перше, що запитав майже оголений Рамир, допомагаючи вивантажувати принесене.

— Та я жодного поліцейського у Арді не бачив.

— А бандитів? — Рамир вже наминав принесені Нодом пухкі круасани, мало не ковтаючи їх по одному за раз.

— Не траплялися і бандити. Ти чого у самих лише трусах вишиваєш? Ще згориш на сонці!

— А ти глянь на наш одяг — геть твердий від солі! — Рамир вказав на їх справді зашкарублі штани та сорочки.

— Зрозуміло. Скажи, ти часом не знаєш, що таке крег?

— Викопна хижа звірюка.

— Не викопна!

Поки Рамир доїдав круасани, Нод переповів йому розмову двох рибалок, почуту у кав'ярні. «Капітан» підтримав його думку, що саме та «викопна» тварюка з'їла учора на їх очах бичачу акулу.

Вдягнувши спортивні костюми і зручні кросівки, вони склали непридатний більше свій старий одяг разом з великим каменем до трофейного армійського речового мішка і викинули зі скелі в море. Проте фартовий камуфляж Нод знову старанно спакував на дні нового наплічника разом з брезентовим пакунком спадку. Тут він зрозумів, що у його речах чогось не вистачає. Виявилося, що у нічній веремії загубилася та дивна книженція «Білий замок на Чорній скелі». Йому аж сумно стало від тієї втрати. Пригадав подарунковий напис на першій сторінці якомусь Самусові від якоїсь Кетрі і дірку від тонкого гострого леза. Хотів був пошукати книжку на березі, та вони не мали на те часу — слід було рушати, поки їх не виявили прикордонники.

Шлях до міста у зручному взутті і сухому одязі, та ще й не з порожніми шлунками виявився значно приємнішим і зовсім коротким. На вулицях Арду вже побільшало людей. Вони вітали одне одного — знайомих і незнайомих — зі святом. Нод з Рамиром спочатку просто відповідали на привітання, а тоді, зауваживши, що молодші першими вітають старших, почали чинити так само. Крамниці вже зачинялися. На набережній грав невеликий оркестр. Кораблик, що прийшов із Гирлону, висадив цілу юрму пасажирів. Вони прибули на свято Рела зі столиці. У зворотній рейс морський трамвайчик відбував майже порожній. На облавок піднялися лише кілька чоловіків ділового вигляду, молода компанія з двох дівчат і двох хлопців та Нод із Рамиром.

Відкрите море зустріло їх чималими хвилями, проте кораблик вони розхитували недовго — обігнувши мис, він пройшов повз знайомі втікачам скелі, які минулої ночі вкоротили вік їх баркасу, і за деякий час опинився у великій відкритій бухті.

7. «Мажор»

До моря терасами передгір'я спускався розкішний Новий Гирлон. З усього було видно, що місто ідеально сплановане. Його найвищий рівень являв собою суцільну скляну хвилясту споруду, яка виблискувала на самому гребені гірського кряжу. Вочевидь, та скляна стіна була продуктом найсучасніших будівельних технологій, про які у Республіці навіть говорити заборонялося. Нижче розташувалися квартали особняків, що ховалися поміж парками та садами. Де-не-де здіймалися круглі склепіння храмів, усі матово-фіолетового кольору. Кожен храм мав по одному вікну в усіх чотирьох стінах та вхід із західного боку.

Найнижчий рівень міста виходив до моря набережною, забудованою невисокими, три-чотириповерховими будинками, де на верхніх поверхах містилися переважно готелі, а також контори торгових та судноплавних компаній, а на нижніх — ресторани і крамниці. Берегова лінія бухти являла собою правильний напівовал. Точно по осі його симетрії до моря спускався широкий бульвар, обсаджений велетенськими платанами. Бульвар той брав початок у середніх ярусах міста, від просторого квадратного майдану, де у центрі стояв головний храм з найбільшим серед усіх склепінням. Порт зі складами містився у західній частині бухти. Щоб увійти у неї, суднам, які мали пришвартуватися у Гирлоні, доводилося обходити довгий пірс зі спорудою «Нового маяка», зведеною зі скла і бетону за так само незнаними у Республіці технологіями. «Старий маяк» височів на крутому зеленому мисі зі сходу бухти, а далі знаходилася Туагирлонська протока, на березі якої колись