Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

Не будемо говорить про радість Семена, про загальну радість усего Жучишиного дому – про ту радість, яка витала и світилась у всіх на лицях від одужованя Соні…

Минуло ще з місяць, чи й більше: Соня зовсім поправилась. Жук, не заводячи за увесь сей час ні разу розмови з Сонею про своє коханє, став тепер радиться з матерю, яким би побитом краще приступить до Соні?

– «Треба, синку, з осторогою!.. підождемо трохи!.. нехай ще вона поправляється, а я щось придумаю.»

Семен спустився ві всім на матір.

Зближалось 29. Липця, день народженя Рисі, котра вступала в 18-ий рік свого житя. Жучиха задумала святковать сей день як ради Рисі, так и ради видужаня Соні.

«Треба зъіздить до Віренка,» сказав Жук матери, «давно я в ёго не був.»

– «Конечно треба!» одповіла мати.

«То може б и Соня поіхала з тобою, щоб подяковать Віренчиху… вона кілька раз заіздила до нас за час недуга Соні, а з нас ще й досі ніхто не був у неі… не гарно.»

Згодились, щоб другого дня з-ранку Семен з сестрою и Сонею поіхали до Віренка. Соня була якась весела, задовольнена сама собою. Підійшовши до Жука, вона сказала:

– «Сеню! хочеш – я заграю ту Бетговенову сонату, що колись ти бажав?»

«Заграй!» одповів Жук.

Соня грала з страстю и та страсть, наче луна, наче електрика обзивалась в душі и в серці Жука: він не зводив своіх очей з Соні… Соня скінчила; Жук сидів мовчки…

– «И не подякуєш?» сказала до ёго Соня. «Мабуть не гарно я грала, бо давно таки не грала! за час недугу не присідала до рояли.»

«Чи ти не втомилась?» спитав її Жук, дивлячись на її блескучі очи.

– «Е, ні! мені так гарно якось на душі, так весело, що й сказать не можна… все б грала, та грала. Думала: тебе розвеселю; аж ні! чого ти такий смутний?

«Я? – так собі…»

– «Ні, не так!.. я знаю!» И Соня впилась своіми очами в вічи Жука… В серци Жука піднималась давнішня хуртовина; він збирав усі сили, щоб вдержаться, щоб нічого не сказать Соні, боячись, щоб знов чого не сталось не гаразд…

Жучиха сиділа в другій хаті з Рисею. Жук встав и намірився ити до іх. Соня загородила ёму дорогу и сказала:

– «Чого се ти від мене тікаєш, Сеню?… Я хочу поговорить з тобою… хочу дать тобі одповідь на твоє питанє…»

«Яке?»

– «Забув!..» в голосі Соні почулись слёзи.

Жук взяв її за руки и сказав: «Ну, ну, кажи-ж: що ти хотіла? ну!.. серце, Соню!..»

– «Ти забув… знаєш: у саду питав мене – ще до мого недугу…»

Жук не знав, що діяти… він боявся промовить слова… недуг Соні страшною манією стояв перед ним…

– «Памятуєш: питав про щастє… казав: чи хочу я твого щастя… бери ёго!»

Соня схилила свою голову на плече Семена. Семен стиснув її и кріпко, кріпко поціловав… хвилин три ніхто не промовив ні слова…

«Ти любиш мене, Сонечко? ти моєю будеш?..»

– «Буду!.. твоя, твоя на віки!» и знов замовкли, тілько чулось довге цілованє. А стара Жучиха дивилась на іх з другоі хати и слёзи радости виступили на її очах.

«Ходім до нені! ходімо, скажемо ій!» говорив Жук.

– «Ходім!» одповіла Соня…

XII

В хуторі у Віренка було одно любиме місце біля дому, де, в вольну годину, любив він спочивать: під вікнами стояло дві дикі старі престарі груші; стояли вони одна супротив другоі; гілє іх сплелось між собою так густо, що вийшов такий намет, в котрий ніколи не проглядувало сонце. Біля сих груш Віренко завів цвітник, між грушами всипав землю піском, поставив стіл, ослін, и сидячи тут оглядував своє господарство; бо справді з сего місця воно було як на долоні.

Під сими ж грушами у холодку грались завжді за доброі години Віренкові діти. В сему ж холодку застав Віренка з дітворою и Жук.

Віренко зрадів гостям.

«Поздоровляйте мене!» сказав Жук, цілуючись з Віренком. Голос ёго оддавав щирою радістю, лице наче сяяло…

– «3 чим? кажіть!» спитав Віренко. «Кассу затвердили?»

«Ні, не те!.. я женюсь!»

– «Оттак!.. час добрий!.. А кажіть, з ким?»

«З нею!» одповів Жук, указуючи на Соню.

Віренко подивився на Жука таким поглядом, у котрому можно було зрозуміть, які думки вскочили в голову Віренка. «Чи в своім він умі?» подумав Віренко и спитав:

– «Шуткуєте!.. як же можно!..»

«Жениться з сестрою?..» перебив Жук. «Так?.. ха-ха-ха! була сестрою, а стала невістою… буде жінкою.»

Віренко здвигнув плечима.

«Не дивуйтесь!» сказав Жук. «Се правда,» и росказав Віренкови историю Соні.

– «Ну, коли так,» озвався Віренко після того, як замовк Жук, «то поздоровляю вас! дай Боже вам – щастє – долю!»

Жук запросив Віренка до себе за батька.

– «Добре, добре, буду… А коли ж весілє?»

«Не скоро ще!.. на Соніні именини, в день св. Софїї.»

Весело було 29. Липця в домі Жучихи. Не тілько люде, а здається и стіни святковали и ділили радість староі Жучихи и її семьі. На радощах Жук зазвав не тілько своіх приятелів, а трохи чи не всіх своіх сусід.

Стали садовиться за обід. На дворі почувся дзвоник.

– «А хто се спізнився так?» спитав Віренко.

«Се Хмара суне,» одповів Жук, подивившись в вікно.

Війшов Хмара з жінкою.

– «Вас треба тричи поздоровлять,» сказав Жукови Хмара.

«Через що тричи?» спитав Жук.

– «Раз через те – що сегодні народженє вашоі сестри; друге – з зговором; а трейте ось що – читайте!»

Хмара подав Жукови бумагу и додав: – «Я отсе прямо з города; учора в вечері був у комисаря, принесли при мені з почти папери; стали розпечатувать – и ваш тут. Я кажу комисареви: дайте, я одвезу сам свому сусідови, бо завтра буду у ёго в домі!»

«Браво!!» крикнув Жук, кинувши погляд на той папір, котрий привіз ёму Хмара. «Браво! слухайте, панове! «Уставъ ссудо-сберегательной кассы въ селъ Куликахъ, утвержденной г. Министромъ, препровождается для врученія учредителямъ,» прочитав Жук.

Почались нові поздоровленя.

«Ну! се справді у нас разом велике свято!» говорив