Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

не рахувати таємного кінооператора й Осбі Філа, що на кухні творить якісь дива із зібраними на даху грибами. Мають блискучі червоно-помаранчеві чашечки шапок із опуклими клаптями білувато-сірої вуалі. Час від часу геометрія непосидючості спонука її визирнути у двері, глянути, як Осбі по-хлоп’ячому захоплено займається Amanita muscaria[124] (саме цей різновид отруйного Ангела-Руйнівника приковує всю увагу Осбі або те, що в нього вважається увагою) — сяйнути, як вона сподівається, доброзичливою усмішкою, а Осбі та усмішка видається дуже світською, витонченою, пустотливою. Перша голландська дівчина, з якою він спілкувався, і йому дивно бачити не дерев’яні мешти, а високі каблучки, його, бачте-но, просто до нестями вражає її ошатний і (як він гадає) континентальний вигляд, розум, що сяє під світлими віями або за темними окулярами, в яких вона хизується на вулиці, у залишку дитячої припухлості, в симетричних ямочках у кутиках її рота (на великих планах видно, що її шкіра, хоч і майже досконала, трішки припудрена та підрум’янена, вії підведені чорним, брови вигнуті вгору завдяки двом-трьом вищипнутим фолікулам…).

А що в юного Осбі може бути на гадці? Він ретельно вичищає кожну грибну чашечку кольору хурми та шинкує решту. Виселені ельфи гасають дахом, теревенять. Перед ним росте купа помаранчево-сірих грибів, потому він жменями засипає їх у каструлю з окропом. Попередня партія кипить на повільному вогні, вже густа каша, вся в жовтій піні, Осбі знімає піну й розмелює цю кашу в Піратовому блендері, відтак розмазує грибне місиво по жерстяній формі для випікання. Відчиняє піч, азбестовою чаплією дістає ще одну жаровню, вкриту темним припеченим порохом, замінює його щойно приготованою. Товче у ступі якусь субстанцію і зсипає її до старої бляшанки від печива «Гантлі-і-Палмерз», залишаючи лишень трішки, вправно згортає ці рештки в лакричний цигарковий папір «Різла», потім підкурює і вдихає дим.

Але ось вона зазирає до кухні, саме коли Осбі відкриває лунку піч. Камера не фіксує на її обличчі жодної зміни, але чому вона так непорушно застигла у дверях? Наче цей кадр має зупинитися і розтягтися саме на таку тривку мить золота, свіжого й потемнілого, мікроскопічно закамуфльованої невинності, лікоть ледь зігнутий, рука впирається у стіну, віяло пальців на блідо-помаранчевих шпалерах, наче торкається власної шкіри, такий замислений дотик… На вулиці нескінченний дощ із невловимим присмаком кремнію крижаним потоком тужливо хлюпає і повільно роз’їдає середньовічні вікна, наче димом запинає далекий берег річки. Це місто з усіма його прошитими бомбами милями — невтомно кимось сплутана жертва… луска блискучої черепиці, закіптюжена цегла над вікном, темним чи освітленим, і кожна з мільйонів шпаринок беззахисна перед сутінками зимового дня. Дощ омиває, змочує, сюрчить пісеньку, наповнює канави, а місто височіє собі і приймає його зі звичною байдужістю… Зі скреготом і металевим виляском піч знову закривається, але для Катьє вона не закриється ніколи. Катьє сьогодні довго видивлялася у дзеркала, знає, що зачіска та макіяж у неї бездоганні, вона в захваті від сукні з «Гарві Ніколз», прозорий шовк — він стікає від накладних плечиків до глибокої борозенки між грудьми — густого відтінку какао, відомого у цій країні як «негритянський», цілі ярди вишуканого шовку скручені й накинуті, зібрані на талії, а до колін опускаються м’якими складками. Кінооператор задоволений несподіваним ефектом такої кількості плинного шовку, а надто коли Катьє проходить перед вікном і дощове світло, що проникає всередину, на кілька коротких клацань діафрагми перетворює тканину на тьмаве скло відтінку темно-сірого деревного вугілля, антикварне й обвітрене, сукня, лице, волосся, руки, стрункі ноги, все перетворюється на скло й поливу, завмерлу целулоїдну мить — дощ, напівпрозорий охоронець, струшуваний цілісінький день ракетними вибухами то віддалік, то поруч, — утворює темне і загрозливе тло за нею, підкреслює її у кадрі.

Дивлячись у дзеркало, Катьє також відчуває задоволення оператора, але вона знає те, чого не може знати він: у самій собі, ув’язнена у soigné[125] поверхні чудової тканини й відмерлих клітин, вона тлін і прах, вона належить Печі — це жорстоко, їм тут таке і не снилося… її місце у Der Kinderofen[126]… варто лишень згадати його зуби, довгі, моторошні, прошиті яскраво-брунатною гнилизною, коли він вимовляє ці слова, жовті зуби капітана Блікеро, мереживо роз’їдених тріщин, а в глибині його нічного дихання, в темній печі його самого, вічний шепіт загнивання… Зуби вона згадує перш за інші його риси, від Печі зубам має стати краще, ніж від іншого, — від того, що призначено їй та Готфріду. Він ніколи не казав того прямо, навіть не звертався ні до кого з них, радше розмовляв із гостями вечірки через її вишколені атласні стегна або вздовж покірного хребта Готфріда (вісь «Рим — Берлін», як назвав його тої ночі, коли прийшов італієць і всі вони вмостилися на круглому ліжку, і капітан Блікеро закупорив підставлений Готфрідів анус, а італієць одночасно — його гарнесенький ротик). Катьє, знерухомлена, зв’язана, з кляпом у роті і накладними віями, сьогодні лише жива подушка для білих і напахчених парфумами кучерів італійця (троянди й жир, ще трохи — і протухне)… будь-яке висловлювання — нерозквітлий пуп’янок, здатний розшаровуватися й нескінченно розкриватися (вона пригадує математичну функцію, що розквітне заради неї ступеневим рядом без загального члена, нескінченно, похмуро, хоча жодної миті не зненацька… його фраза Падре Ігнасіо розгортається в іспанського інквізитора, чорну сутану, смаглявий ніс із горбинкою, нестерпний сморід фіміаму + духовник/кат + Катьє й Готфрід обоє на колінах, впритул у темній сповідальні + діти зі старої Märchen[127] на колінах, а колінам зимно й боляче, перед Піччю, нашіптують їй секрети, котрі нікому більше не можуть розкрити + полювання на відьом, параноїдальна манія капітана Блікеро, і він підозрює їх обох, попри мандат NSB[128] у Катьє + Піч у ролі слухача/месника + Катьє на колінах перед Блікеро, зодягнутим у чорний оксамит та кубинські каблуки, його пеніс сплющений під шкіряним бандажем тілесного кольору, до якого зверху він причепив штучну жіночу… штучну манду і кошлате хутро з соболя, і те, й інше виготовлене в Берліні сумнозвісною мадам Офір, штучні губи та яскраво-червоний клітор вилиті з — мадам покірно просила вибачення, посилаючись на дефіцит, — синтетичної ґуми й міполаму, нового полівінілхлориду… майже справжня рожева вологість наїжачується крихітними лезами з нержавіючої сталі, їх сотні, а Катьє на колінах змушена різати об них собі губи та язик, а відтак поцілунками малювати криваві абстракції на золотій неґрунтованій спині свого «брата» Готфріда. Брата по грі, по рабству… Вона ніколи доти