Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Мамо, я вже велика дівчинка, — перебила її Сюзен. — І вздовж дороги на Брок-Гілл всюди вуличні ліхтарі.

— Звичайно ж, я проведу тебе назад, — сказав Бен майже офіційним тоном.

Свою машину він залишив у Єви. Надто гарним був цей ранній вечір, щоби сідати за кермо.

— Все з ними буде гаразд, — сказав Білл. — Занадто ти вболіваєш, матінко.

— Ох, мабуть, і справді. Молоднеча завжди знає краще, хіба не так? — сухо всміхнулась вона.

— Я тільки візьму жакет, — шепнула Сюзен Бену і рушила задньою доріжкою до хати. На ній була міні-спідничка, до стегон, і Сюзен знатно показала свої довгі ноги, піднімаючись сходинками до дверей. Бен дивився, розуміючи, що Енн дивиться, як дивиться він. Її чоловік заливав водою жар у вогнищі.

— Скільки часу ви маєте намір залишатися в Лігві, Бене? — запитала Енн, демонструючи ввічливу цікавість.

— У будь-якому разі, допоки не напишеться книжка, — відповів він. — А після того не можу сказати. Тут такі гарні ранки, і повітря смакує добре, коли ним дихаєш,— усміхнувся він їй в очі. — Я можу залишитися надовше.

Вона усміхнулась йому у відповідь:

— Тут холодно взимку, Бене. Жахливо холодно.

Потім знову з’явилася Сюзен, спускаючись по сходинках в легкому жакеті, накинутому на плечі.

— Готовий? Я буду шоколадне морозиво. Начувайсь, фігуро.

— Твоя фігура не постраждає, — сказав він і обернувся до містера і місіс Нортон. — Дякую вам іще раз.

— Завжди радий вітати, — сказав Білл. — Приходь завтра ввечері з шестизарядною пакою, якщо хочеш. Нашуткуємося з того клятого Ястржемського[108].

— Це було б весело, — сказав Бен. — Але що ми робитимемо після другого іннінгу?[109]

Біллів регіт, сердечний і повнозвучний, чувся їм ще й за рогом будинку.

  2

— Насправді я не хочу йти до Спенсера, — сказала вона, коли вони спускалися з пагорба. — Давай натомість підемо в парк.

— А як щодо мазуриків, пані? — спитав він, забавляючи її говіркою мешканця Бронксу.

— У Лігві всі мазурики на сьому годину мають бути вдома. Така міська постанова. А зараз рівно восьма нуль три.

Темрява впала на них, поки вони спускалися пагорбом, і їхні тіні то прибували, то убували у світлі вуличних ліхтарів.

— Злагідні мазурики тут у вас, — сказав він. — Ніхто не ходить до парку після темряви?

— Інколи ходять місцеві підлітки полапатися, коли в них нема грошей на драйв-ін,— сказала вона йому й підморгнула. — Отже, якщо ти помітиш, що хтось никає по кущах, роби вигляд, наче нічого не бачив.

Вони ввійшли з західного боку, який дивився на міську управу. Парк був тінистим і трохи ніби замріяним, бетонні доріжки вилися під повнолистими деревами, нишком мерехтів дитячий басейн заломленим світлом вуличних ліхтарів. Якщо хтось і був тут, Бен їх не бачив.

Вони обійшли кругом Воєнний меморіал з його довгими списками імен — найдавніші з часів Американської революції, найновіші з В’єтнаму, викарбувані під Війною 1812 року[110]. Там було шість прізвищ уродженців міста з цього, наразі останнього конфлікту, нові надрізи на міді жевріли, немов свіжі рани. Бен подумав: «У цього міста хибна назва. Воно мусило б зватися Часом». І так, ніби ця дія стала природним паростком його думки, він оглянувся в бік Дому Марстена, але його загороджувало громаддя міської управи.

Сюзен помітила його погляд, і це змусило її нахмуритись. Коли вони розстелили на траві свої куртки і сіли (паркові лави було зневажено без обговорення), вона промовила:

— Мама казала, що тебе перевіряє Паркінс Ґіллеспі. Гроші на молоко у школі мав украсти новачок, чи щось подібне.

— Вельми цікавий він персонаж, — сказав Бен.

— Мама вже провела судове слідство і винесла тобі вирок.

Сказано це було легковажно, але легковажність спіткнулася, давши прохід чомусь серйозному.

— Твоя мати не дуже до мене схиляється, авжеж?

— Ні, — сказала Сюзен. — Це випадок неприязні з першого погляду. Мені так жаль.

— Та все гаразд, — сказав він. — П’ятдесят відсотків я все одно виграю.

— Татуся? — усміхнулася Сюзен. — Просто він впізнає високий клас, коли його бачить. — Усмішка її вицвіла. — Бене, про що ця твоя нова книга?

— Це важко сказати.

Він скинув із себе лофери і зарився пальцями ніг у росяну траву.

— Хитрий викрутень.

— Та ні, я не проти тобі розповісти.

І, на власне подивування, він усвідомив, що це правда. Про роботу, що перебуває в процесі, він завжди думав як про дитину, слабку дитину, яку слід захищати й леліяти. Зайві назирачі її вбивають. Він відмовлявся бодай слово сказати Міранді про «Дочку Конвея» чи «Повітряні танці», хоча її дико інтригували обидва романи. Але Сюзен — це щось інше. У Міранди завжди був присутнім певний зондаж, її зацікавлення більше скидалось на допити.

— Просто дозволь мені подумати, як це звести докупи, — сказав він.

— А ти можеш мене цілувати, поки думатимеш? — спитала вона, лягаючи спиною на траву.

Хоч-не-хоч, він усвідомлював, яка коротка на ній спідниця; вона відкривала такий легкий підступ до позицій.

— Я думаю, це може завадити процесу мислення, — промовив він ніжно. — Нумо, подивимось.

Він нахилився і поцілував її, одну долоню поклавши делікатно їй на талію. Вона рішуче зустріла його губи і накрила його долоню своїми. За якусь мить він уперше відчув її язик, і зустрів його своїм. Вона посунулася, щоб щедріше відповісти на його цілунок, і делікатний шурхіт її бавовняної спіднички здався оглушливим, ледь не запаморочливим.

Його долоня сковзнула вище, і Сюзен випнулася у неї груддю, м’якою й повною. Вдруге по тому, як він з нею спізнався, Бен відчув себе шістнадцятирічним, шістнадцятирічним шибайголовою, зі шляхом поперед ним у шість смуг завширшки і жодних труднощів мандрівки на оці.

— Бене?

— Так?

— Злюбиш мене? Ти хочеш?

— Так, — сказав він. — Я цього хочу.

— Тут, на траві, — сказала вона.

— Так.

Вона дивилася вгору на нього — очі широко розплющені в темряві. Вона сказала:

— Зроби це так, щоби було добре.

— Я постараюся.

— Поволі, — сказала вона. — Поволі. Поволі. Отак…

Вони стали тінями в темряві.

— Ось-ось, — промовив він. — Ох, Сюзен.

  3

Вони простували, спершу безцільно, крізь парк, а потім більш усвідомлено в бік Брок-стріт.

— Ти шкодуєш? — запитав він.

Вона підвела на нього погляд і всміхнулася без жодної штучності:

— Ні. Я радію.

— Добре.

Вони йшли далі рука в руку, не розмовляючи.

— Твоя книжка? — нагадала вона. — Ти збирався мені про неї розказати перед тим, як у нас трапилася така ніжна перерва.

— Ця книжка про Дім Марстена, — спроквола сказав він. — Можливо, вона досі ще не почала втілюватися в буття, не цілком. Я думав, вона буде про це місто. Але, мабуть, я сам себе дурив. Розумієш, я досліджував життя Х’юбі Марстена. Він був гангстером. Та його автотранспортна компанія була лише вивіскою.

Вона подивилася на нього здивовано:

— Яким чином ти це з’ясував?

— Дещо дізнавсь від поліції Бостона, але здебільшого від одної жінки на ім’я Мінелла Корі, це