Читати книгу - "Барва чарів"

— Я Грун із Химерії. А ти?

— Лісса Володарка Драконів.

— Ти володарка цього місця?

— Це ще буде видно. Ти схожий на найманця, Груне з Химерії. Ти б мені придався... якби пройшов мої випробування, звісно. Їх усього три. Перше ти вже пройшов.

— А які решта... — Грун замовк на мить, беззвучно ворушачи губами, аж врешті видав: — два?

— Ризикові.

— А платня?

— Висока.

— Перепрошую, — озвався Двоквіт.

— А якщо я завалю ці випробування? — спитав Грун, не звертаючи на нього уваги. Грун і Лісса чіплялися одне одного поглядами й повітря аж тремтіло від взаємного зачарування.

— Якби ти завалив перше, то був би вже мертвим. Це, можна сказати, типовий штраф.

— Ммм... послухайте, — почав Двоквіт. Лісса зиркнула на нього й ніби вперше за весь час його тут зауважила.

— Заберіть його, — спокійно мовила вона і знову повернулася до Груна.

Двоє охоронців засилили свої луки на плече, схопили Двоквіта попід лікті й підняли його. Тоді хутко вибігли з ним через двері.

— Гей, — не вщухав Двоквіт, коли вони поспішали коридором. — А де… — коли зупинилися навпроти інших дверей, — моя… — коли відчиняли ті двері, — Скриня? — Він приземлився на купі того, що колись, мабуть, було соломою. Двері з грюкотом зачинилися, а відлуння цього звуку перекрив звук засувів, що ставали на своє місце.

В іншій же камері Грун, і оком не змигнувши, вів розмову далі.

— Добре, — сказав він, — яке ж друге випробування?

— Ти маєш убити двох моїх братів.

Грун узяв це до уваги.

— Обох за раз чи одного за одним? — спитав.

— Хоч синхронно, хоч секвенційно, — відповіла Лісса.

— Га?

— Просто вбий їх, — відрубала вона.

— Добрі з них бійці, га?

— Славетні.

— А натомість за все це...?

— Одружишся зі мною і станеш володарем Змієгора.

Настала довга мовчанка. Грунові брови вигнулися в незвичному обчисленні.

— Я здобуду тебе й цю гору? — промовив він урешті.

— Так, — Лісса подивилася прямо йому в очі і її губи сіпнулися. — Оплата цілком гідна, запевняю.

Грун кинув оком на персні її руки. Камінці були великі, та ще й неймовірно рідкісні блакитно-молочні діаманти із глиноземних Мітоських басейнів. Коли він нарешті відірвав від них свій погляд, то побачив, що Лісса люто дивиться на нього.

— Ти ще вираховуєш? — скреготнула вона зубами. — Грун Варвар, який сміливо зайде в пащу Смерті?

Грун знизав плечима.

— Авжеж, — сказав він. — Єдина причина, аби зайти в пащу Смерті, то поцупити Його золоті зуби.

Він широко змахнув рукою й у ній опинилося дерев’яне ліжко. Воно кулею полетіло в лучника, а Грун залюбки подався слідом, прибиваючи ударом одного й вихоплюючи зброю в іншого. Усе скінчилося за якусь мить.

Лісса й не ворухнулася.

— Ну? — озвалася вона.

— Що «ну»? — перепитав Грун із місця бійні.

— Ти збираєшся мене вбити?

— Що? Та ні. Ні, це просто... ну, знаєш... звичка така. Просто тримаю форму. То де ті брати? — зашкірився він.

Двоквіт сидів на соломі, втупившись у темряву. Цікаво, скільки вже минуло часу? Щонайменше кілька годин, мабуть. Чи днів. А що, як уже промайнуло кілька років, а він цього просто не помітив?

Ні, треба позбутися таких думок. Він спробував думати про щось інше — траву, дерева, свіже повітря, драконів. Дракони…

У темряві щось ледь чутно зашаруділо. На чолі Двоквіта виступили краплі поту.

Щось було у тій темниці. Щось, що видавало негучні звуки, але в цілковитому мороці здавалося величезним. Він відчував, як рухається повітря.

Піднявши руку, Двоквіт відчув мастке на дотик повітря і помітив слабкий спалах іскри, що свідчить про наявність локалізованого магічного поля. Він подумав, що зараз йому б дуже не завадило світло.

Раптом над його головою промайнув згусток полум’я і поцілив у дальню стіну. Каміння спалахнуло жаром і Двоквіт, поглянувши вгору, побачив дракона, який зайняв понад половину темниці.

«Корюся тобі, володарю», — озвався голос у його голові.

Він подивився у величезні зелені очі дракона, а в них на тлі полум’я й каміння, що потріскувало й бризкало іскрами, побачив себе. Істота була барвиста, укрита шипами, рогата й вигиниста — точнісінько як у його уяві… Справжній дракон... І хоч крила його складені, та були достатньо великими, щоби дістатися обох кінців приміщення. Зараз вони лежали у нього між пазурами.

— Коришся? — із жахом та захватом водночас мовив Двоквіт.

«Авжеж, володарю.»

Світло згасло. Двоквіт вказав тремтячим пальцем туди, де, як пам’ятав, розташовані двері, і промовив:

— Відчини!

Дракон підняв свою величезну голову. Клубок вогню пронісся знову, однак цього разу відповідно до скорочення м’язів на шиї дракона, барви полум’я блякли від помаранчевого до жовтого, від жовтого до білого і, зрештою, до світло-блакитного. У кінці струмінь полум’я став тоненьким. Там, де він торкався стіни, каміння тріскало й сипалося, а коли досягнув дверей — метал вибухнув дощем гарячих крапель.

На стінах затанцювали криві чорні тіні. Метал скипів у такому вогні, що неможливо було дивитися, а за мить двері розламалися навпіл. Полум’я згасло так само раптово, як і з’явилось.

Двоквіт обережно переступив через двері, які вже остигали, і оглянув коридор. Нікого немає.

Дракон пішов за ним. Важка дверна рама була незначною перешкодою на шляху велетенського звіра. Повівши плечима, він вирвав одвірок і метнув його у бік. Дракон вичікувально поглянув на Двоквіта. Його шкіра пульсувала хвилями у бажанні розгорнути крила в тісному проході.

— І як ти тільки там опинився? — запитав Двоквіт.

«Ти викликав мене, господарю.»

— Не пригадую такого.

«У своїх думках. Ти покликав мене у своїх думках», — терпляче пояснював дракон подумки.

— Хочеш сказати, я просто подумав про тебе і ось ти тут?

«Так.»

— Це якісь чари?

«Так.»

— Але я думав про драконів усе своє життя.

«Тут бар’єр між думкою та дійсністю трішки нечіткий. Я знаю лиш те, що мене не було, а коли ти подумав про мене — я з’явився. Отож, я виконуватиму твої вказівки.»

— Боже милостивий.

Саме в цей момент з-за рогу вийшов тузінь вартових. Вони спинилися роззявивши пельки. Один із вартових якось оговтався, звів арбалет і вистрелив.

Грудина дракона сколихнулася. Арбалетний болт