Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

— Дякую.

— Будь ласка, — кажу, сідаючи навпроти нього. Його очі немов клинки.

— Стерва, — кидає він.

— Покидьок.

Ми всміхаємось одне одному — наша сварка офіційно позаду.

Він відкриває пакет, дістає пончик і надкушує.

— Я боюся, — визнає він, дивлячись мені в очі. — Знаєш, що отримує той, хто кохає мене? Він мусить допомагати мені сплачувати за все моє лікування, а потім дивитись, як я помираю. Хіба це справедливо до когось?

Я слухаю його, розуміючи, чому це так. Певно, більшість людей зі смертельними хворобами мусили долати це — відчуття, що вони є тягарем. Я знаю, що сама безліч разів почувалася тягарем для батьків, особливо в ці останні кілька місяців.

— Внесок за лікування. Ліки. Перебування в лікарні. Операції. Коли мені стукне вісімнадцять, страховка вже не покриватиме всього.

Він глибоко вдихає, і йому відбирає голос.

— Хіба це проблема Майкла? Чи моєї родини? Це моя недуга, Стелло. Моя проблема.

Сльоза котиться по його щоці, і він швидко витирає її. Я нахиляюся вперед, бажаючи втішити його, але, як завжди, я за шість кроків від нього.

— Слухай, — кажу я, широко всміхаючись йому. — Може, одружись із Віллом. Він при грошах.

По хмикає і піддражнює:

— Він на мене не клюне. Йому подобаєшся ти.

Я жбурляю в нього пончиком, влучаючи прямісінько в груди.

Він сміється, а тоді його обличчя знову стає серйозним.

— Мені шкода. Через тебе й Вілла.

— Мені теж.

Я глитаю, і мої очі зосереджуються на дошці в нього над головою, де серед документів і оголошень висить нагадування про гігієну. Воно складається з вигадливих мультяшних малюнків, кожен з яких інструктує людей, як належно мити руки чи правильно кашляти на публіці.

Я підстрибую. Ідея починає вимальовуватись.

Мій список завдань щойно доповнився ще одним пунктом.

Розділ 16

Вілл

Я звішую ноги з даху і раз за разом переслуховую її голосове повідомлення, аби просто чути її голос. У палаті в неї темно, якщо не враховувати настільної лампи, і я бачу, як вона несамовито строчить на своєму комп’ютері. Її довге русяве волосся стягнуте в неохайний вузол.

Що вона може робити так пізно вночі?

Чи вона досі думає про мене?

Я підводжу очі й спостерігаю, як починається раптовий легкий снігопад, і сніжинки осідають на мої щоки, повіки та лоб.

За ці роки я побував на дахах десятків лікарень. Дивився згори на світ і щоразу переживав це саме відчуття: нестерпне бажання блукати вуличками, плавати в океані, проживати життя так, як мені ніколи не випадало.

Бажання того, чого я не міг мати.

Але зараз те, чого я хочу, — не за стінами лікарні. Воно — тут, на відстані витягнутої руки. Але я не можу. Не знав, що можна хотіти чогось так нестерпно, щоб відчувати це бажання в руках, ногах, у кожному вдиху.

Мій телефон оживає, і, глянувши вниз, я бачу сповіщення з її застосунку — крихітна пляшечка пігулок пританцьовує на екрані.

«Ліки на ніч!»

Не можу навіть пояснити, чому досі це роблю. Але востаннє довгим поглядом дивлюся на неї, а тоді встаю, підходжу до дверей сходової клітки й підбираю гаманець. Двері зачиняються, я повільно спускаюся сходами на третій поверх, переконуюсь, що в коридорі нікого немає, а потім прокрадаюся до своєї палати.

Підійшовши до візка з ліками, приймаю пігулки на ніч, із шоколадним пудингом, як вона навчила. Дивлюся на малюнок, де раніше зобразив себе Похмурим Женцем із косою з написом на лезі: «КОХАННЯ».

«У тебе все добре?» — пише мені Гоуп.

Зітхнувши, стягую з себе капюшон і відповідаю, злегка прикрасивши дійсність:

«Ага, все гаразд».

Під’єдную живлення через гастротрубку й лягаю в ліжко. Беру з тумбочки ноутбук і відкриваю YouTube, урочисто клацаючи на запропонованому відео Стелли, котре вже бачив, — отакий я зараз жалюгідний.

Гоуп і Джейсон не впізнали б мене.

Вимкнувши звук, дивлюся, як вона закладає пасмо за вухо, коли зосереджена, і як відкидає голову, коли сміється, і як схрещує руки на грудях, коли нервує чи засмучена. Спостерігаю, як вона дивиться на Еббі й своїх батьків, навіть як жартує з подругами — але здебільшого спостерігаю, як її люблять. Я бачу цю любов не лише з боку її родини. Я бачу її в очах Барб, в очах По і в очах Джулі. Я бачу її в кожному лікарі, кожній медсестрі, кожній людині, що трапляється на її шляху.

Чорт, навіть у коментарях немає звичного кидання лайном, як під більшістю відео на YouTube.

Незабаром я вже не можу дивитися. Закриваю ноутбук, вимикаю світло і лежу в темряві, відчуваючи кожен удар серця в грудях, гучний та рішучий.

Наступного дня я дивлюсь у вікно, спостерігаючи, як вечірнє зимове сонце повільно наближається до обрію, поки в грудях деренчить від монотонної вібрації жилета. Перевіряю телефон, із подивом бачу повідомлення від матері, яка зв’язалася зі мною, а не з моїми лікарями — уперше після її візиту майже два тижні тому: «Чула, ти виконуєш свої процедури. Рада, що одумався».

Закотивши очі, жбурляю телефон на ліжко й вивергаю згусток слизу в судно, що у мене в руках. Озираюся на двері, під які прослизає конверт, підписаний моїм ім’ям.

Знаю, що не мав би радіти, але скидаю свій віброжилет і підстрибую до дверей, щоб схопити з підлоги конверт. Розірвавши його, дістаю дбайливо складений папірець, розгортаю і бачу малюнок, виконаний повністю крейдою.

Високий хлопець із хвилястим волоссям обличчям до низенької дівчини, чорною крейдою підписані як «Вілл» і «Стелла». Усміхаюся, помітивши крихітні рожеві сердечка, що плавають над їхніми головами, посміююся з велетенської стріли між ними, на якій великими яскраво-червоними літерами написано: «П’ЯТЬ КРОКІВ ЗАВЖДИ».

Вона явно не успадкувала того ж художнього хисту, що й Еббі, але це мило. Що саме вона намагається сказати? Та ще й — п’ять кроків? Шість, і вона про це знає.

Позаду дзенькає ноутбук, і я підбігаю до нього й проводжу пальцями по трекпаду, щоб побачити нове повідомлення. Від Стелли.

У ньому нема нічого, крім посилання на відео на YouTube. Клацнувши на ньому, я натрапляю на свіже відео Стелли, завантажене рівно три хвилини тому.

«B. cepacia — гіпотетично».

Я боязко всміхаюсь із заголовка, дивлячись, як Стелла махає на камеру. Її волосся — в тому ж неохайному вузлі, що я бачив