Читати книгу - "Повітряний замок"

Хазруель знову посміхнувся й завмер, стоячи на одному могутньому коліні: 

— Як це проникливо з твого боку, солдате. Звичайно, він тут не просто так. Він тут тому, що я готую викрадення дочки короля Інгарії, принцеси Валерії. 

— Моєї принцеси! — зойкнув солдат. Посмішка Хазруеля перейшла в сміх. Він задер голову і піднявся в туман. 

— Сумніваюся, солдате! Дуже сумніваюся! Цій принцесі всього лише чотири рочки! Але хоча тобі від неї ніякої користі, від тебе, гадаю, я користь матиму, і то неабияку. І тебе, і твого занзібського друга я вважаю пішаками на моїй дошці, але пішаками в дуже вигідній позиції! 

— Чому ти так думаєш? — обурився солдат. 

— Тому що ви допоможете мені її викрасти! — відповів джин і, змахнувши крильми, з оглушливим реготом полетів у туман. 

Розділ п’ятнадцятий, 

у якому подорожани прибувають у Кінгсбері 

— Хочете знати, що я думаю? — запитав солдат, похмуро кидаючи ранець на килим-самоліт. — Цей паскудник нітрохи не кращий за свого брата. Ну, це якщо, звичайно, у нього взагалі є брат. 

— О ні, брат у нього є, — заперечив Абдулла. — Диви не брешуть. Проте вони надміру схильні ставитися до смертних зі зверхністю — причому навіть добрі диви. А ім’я Хазруеля і справді значиться в Списках Добрих Сил. 

— Ти диви, а на перший погляд же і не скажеш! — зазначив солдат. — Ну, а де ж наша Північ? Перелякалася, мабуть, страшенно. 

І він здійняв страшенний гармидер навколо пошуків Півночі в чагарях поблизу, тож Абдулла не став навіть намагатися втовкмачити йому основи знань про джинів та дивів, які кожна занзібська дитина засвоює ще в школі. Крім того, він боявся, що солдат має рацію. Може, Хазруель і приніс Сім Клятв, які дозволили йому ввійти до Воїнства Добра, однак його брат надав йому пречудову можливість порушити їх усі. Добрий чи злий, Хазруель був явно дуже задоволений собою й тим, як усе склалося. 

Абдулла взяв пляшку з джином і поставив її на килим. Пляшка зразу ж повалилася набік і покотилася. 

— Обережніше! — закричав зсередини джин. — На цьому я не полечу! Як ви думаєте, чому я з нього впав? Саме тому, що боюся висоти! 

— Знов стара пісня? — докорив йому солдат. У руках він тримав Північ, яка відбивалася, кусалася, дряпалася й взагалі з усіх сил показувала, що кішки й килими-самольоти — непримиренні вороги. Уже це могло зіпсувати настрій кому завгодно, проте Абдулла розумів, що похмурість солдата пояснюється в основному тим, що принцесі Валерії, як оце допіру з’ясувалося, всього лише чотири роки. Солдат мріяв стати її нареченим. А тепер, природно, він почував себе страшенно незатишно. 

Абдулла міцно затиснув пляшку з джином і всівся на килимі. 

Він вирішив тактовно промовчати про заклад із солдатом, хоча було цілком очевидно, що він виграв без застережень. Авжеж, килим вони собі повернули, але оскільки йому заборонено переслідувати дива, для порятунку Квітки-в-Ночі він ніяк не придасться. 

Після тривалого змагання солдатові вдалося більш-менш надійно влаштуватися на килимі й примостити там же і Північ, і свій капелюх із Дряпчиком. 

— Наказуйте, — сказав він. Його смагляве лице почервоніло. 

Абдулла хропнув. 

Килим плавно піднявся в повітря — і водночас Північ завила й почала борсатися, а пляшка в руках Абдулли здригнулася. 

— О витончене мереживо чарів, — сказав Абдулла, — о килиме чаклунської вроди, молю тебе рушити на помірній швидкості у бік Кінгсбері, але при цьому нехай найбільша мудрість, уплетена у твою тканину, подбає про те, щоби нас ніхто не побачив. 

Килим слухняно піднявся і помчав крізь туман, прямуючи угору й на південь. Солдат притулив Північ до грудей. Із пляшки пролунав тремтячий хрипкий голос: 

— І обов’язково було отак безсоромно його підлещувати? 

— Цей килим, — відповів Абдулла, — на відміну від тебе, просякнутий чарами настільки витонченими й чистими, що дослухається лише до найбільш квітчастих промов. У душі він — поет серед килимів. 

Килим явно запишався. Він випрямив порвані краї й плавно понісся до золотого сонячного світла понад туманом. З горлечка пляшки висунувся малюсінький синій язичок — і панічно писнувши: «Жах!» — зник усередині. 

Спочатку килиму було дуже легко дбати про те, щоби ніхто його не бачив. Він просто летів понад туманом, що розлився внизу, білим і густим, як молоко. Але сонце піднімалося дедалі вище, і крізь туман стали проглядати поля, що зблискували зеленим і золотим, а потім внизу забіліли дороги й розсіяні там-сям будиночки. 

Дряпчик здавався приголомшеним. Він стояв на краю килима, роздивляючись навсібіч, і був настільки близький до того, щоби беркицьнутися вниз, що солдатові доводилося міцно тримати його за малюсінький пухнастий хвостик. 

Це виявилося дуже до речі. Килим метнувся до вервечки дерев уздовж ріки. Північ учепилась у нього всіма своїми кігтиками, а Абдуллі лише дивом удалося врятувати солдатський ранець. 

У солдата, судячи з усього, почалася морська хвороба. 

— Невже нам настільки важливо, щоби нас не помітили? — запитав він, коли вони помчали повз дерева, виляючи, немов волоцюга, який ховається в живоплоті. 

— Думаю, так, — відповів Абдулла. — Як свідчить мій досвід, побачити цього орла серед килимів — значить захотіти ним заволодіти. — І він розповів солдатові про вершника на верблюді. 

Солдат погодився з міркуваннями Абдулли, проте зауважив: 

— Однак ми через це надто вже сповільнилися. Як на мене, нам треба чимшвидше добратися до Кінгсбері й попередити короля, що за його дочкою полює див. За такі відомості королі, зазвичай, щедро винагороджують. 

Очевидно, тепер, коли солдатові довелося попрощатися з думкою про шлюб із принцесою Валерією, він взявся винаходити інші способи знайти своє щастя. 

— Не переживайте, ми неодмінно так і зробимо, — відповів Абдулла. І знову промовчав про їхній заклад. 

Шлях до Кінгсбері зайняв решту дня. Килим летів над руслами річок, петляв понад гаями та лісами і набирав швидкості лише тоді, коли земля внизу здавалася зовсім порожньою. Коли вони, уже надвечір, добралися до міста — великого скупчення веж, обгородженого високими стінами, яке перевершувало Занзіб розмірами десь утричі, якщо не більше, — Абдулла наказав килиму знайти для них готель чимближче до королівського палацу й спустити їх на землю там, де ніхто не за- 

підозрить, у який спосіб вони сюди прибули. 

Килим послухався і став ковзати понад стінами, немов змія. Потім він полетів над дахами, повторюючи їх вигини так, як камбала повторює вигини морського дна. Абдулла, солдат і кішки також зачудовано дивилися вниз і навсібіч. Вулиці — і вузькі, і широкі — були запруджені розкішно одягненими людьми й дорогими каретами. Кожен будинок здавався Абдуллі палацом. Він дивився на склепіння, шпилі, багате різьблення, золоті куполи й мармурові хідники, яким позаздрив би сам султан Занзібський. Бідніші будинки — якщо таку пишноту взагалі можна назвати бідністю — були ошатно прикрашені кольоровими візерунками. Що ж до крамниць і магазинів, то тутешнє розмаїття і якість товарів привели Абдуллу до переконання, що занзібський Базар — насправді всього лиш убоге, нікчемне торговище. Не дивно, що султан так прагнув союзу з інгарійським принцом! 

Готель, який підшукав для них килим, виявився розташованим неподалік величезних мармурових будівель у самому центрі Кінгсбері. Будівничий рясно прикрасив його рельєфними зображеннями різноманітних плодів, розмальованими яскравими фарбами із щедрою позолоттю. Килим м’яко опустився на похилий дах готельної стайні, спритно сховавши мандрівників за золотою башточкою з позолоченим флюгером-півником на шпилі.