Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Ми сидимо на кухні, Аріна допомогла мені вмитися і прийти до тями. Допомогла оговтатися, як уміла: влила два келихи вина залпом. Зараз я відчуваю оманливе умиротворення, тільки думки плутаються.

— Це мине. Стрес. — Виносить вердикт мій алкогольний сенсей.

Вона нічого не питає, вичікувально не дивиться, до розмови не підштовхує. Просто п'є вино та закушує сиром. Я розповім їй. Просто не можу більше носити це у собі. Потрібно тільки з думками зібратися.

— Це був наречений мій. Тепер уже наречений, мабуть.

— Очі якось щастям не блищать, фату вже обрала? — починає, але прикушує язика.

— Батьки хочуть цей шлюб, — видихаю, спостерігаючи за відблисками вина в келиху, — ми з Іллею разом із дитинства. Гуляли, він захищав мене у школі, а потім усі якось почали нас одружувати. Це було весело, лестило, що решта хотіла з ним гуляти, а він вибирав прогулянки зі мною, іноді й у свою компанію брав. Дівчата зітхали, хлопчаки не задирали мене, боялися його, мабуть.

— Скільки вам було років?

— Мені дванадцять, Іллі п'ятнадцять.

— Ага, тобто на той час те, що я на сходовому майданчику бачила ще мав вигляд людський? — відпиває, зловивши краплю на зовнішньому склі склянки.

— Він хороший. Був хорошим, — виправляюсь, — не знаю, коли все змінилося. Напевно, коли мені було п'ятнадцять, Ілля тоді як раз школу закінчив, а до університету вступати не поїхав.

— Тупуватий? — питає глузливо.

— Говорив, через мене не хоче залишатися вдалині, — кажу і згадую, наскільки романтичним тоді це мені здавалося.— Ага, ще й на почуття провини давимо, — у нерозумінні піднімаю брову, — ну як, я заради тебе тут залишився, ти повинна бути зі мною! — пародує голос. — Часто це працює. З добродушними та жалісливими.

— Спрацювало, — киваю у згоді. — Це зачепило мене. Тоді приємно, на правду.

— Та ясна річ, Тай. Тобі скільки виповнилося, п'ятнадцять? — повторює мною сказане і дочекавшись мого кивка, з експертним виглядом продовжує. — П'ятнадцять, а тут старший хлопець такі вчинки робить, чи не від майбутнього відмовляється, щоб з тобою довше побути! Будь-яка розтанула б!

— Ненадовго, Арін. Він почав мене лякати. Спочатку лаявся, коли я почала гуляти без нього, — зчіплюю руки в замок. — У старшій школі класи перетасували за напрямками, і ми стали дружити. Ходили разом шашлики смажити, після уроків гуляли, мене надовго не відпускали, але все ж таки. Та й узагалі вступ, підготовка до іспитів, часу на Іллю у мене було все менше. Мені здавалося, це нормально, а от його це дуже не влаштовувало. І раз на крики я не реагувала, тоді він пішов до мого батька і сказав, що виходжу з-під контролю. Той виду не подав, але, мабуть, прислухався. Батько мене завжди в строгості тримав, стежив, щоб я ніде ні з ким... А тут з вікна побачив, як мене двоє однокласників додому проводжають, вони по черзі обійняли мене. Ми так прощалися і віталися: дружили добре. Я не знала, що в цьому знайдуть підтекст, ні про що таке і не думала ніколи, а батько думав. — я замовкаю, поринаючи у спогади.

Все це вже пережила, сльози виплакала у своїй кімнаті батьківського дому. Ніколи там більше не житиму. Ніколи не повернуся туди. Здригаюсь, коли подруга накриває мою руку. Дивиться мені в очі, не квапить. Я продовжую сама:

— Він не вперше тоді вдарив мене, але вперше я бачила таку жорстокість на його обличчі. Зазвичай батько бив по задниці ременем скільки я себе пам'ятаю, скільки б років мені не було. Тільки тоді мені здавалося, він не зупиниться, — я вдихаю глибше, готуючись розповісти те, про що жодна душа раніше не чула, — Почалося все як завжди, з ременя та запитань. За кожен неправдивий три удари. Так мене відучували від брехні, — Аринка дивиться величезними очима, я гірко посміхаюся. Що сказати? Для будь-якої улюбленої сім'єю дитини історія мого виховання шокуюча. Мене також любили. По своєму. — Моєю помилкою стала правда. Я казала те, що насправді відбувалося, а він не вірив. Вважав, цитую: дочка полковника займалася непотребом із жебраками та бовдурами. До речі, ні жебраками, ні бовдурами Валік з Денисом не були, обидва відмінники з гарних сімей і гуляли ми тоді з Катькою, просто їй додому ближче було, — я виправдовуюсь зараз слово в слово, як тоді. Наче занурююсь на кілька років тому.

— Як ти його не зненавиділа…? — обережно питає, наливає у склянку воду і ставить переді мною.

— О, я ненавиділа. Тільки складно проявляти свою ненависть до того, хто сильніший і не гидує це демонструвати. Батько не гидував, — випиваю воду до дна. Тяжко це: душу настіж відкривати.

— Ти його татом не називаєш? — питає обережно, а я гірко посміхаюся.

— Ні. Брикнула тоді, назвала Леонід Михайлович за вечерею при його підлеглому. Усі посміялися яка чинна в нас родина, а ввечері того ж дня він розбив мені губу.

— Тая… А тоді… чим усе скінчилося?

— А…, — хмурюся, — Коли він вирішив, що ремінь не діє, він дав мені пару ляпасів, щоки горіли від ударів, я кричала, що він чудовисько, репетувала на весь будинок. Від третього ляпаса впала на руки обличчям униз. Це стало другою моєю помилкою. Він хотів, щоб я замовкла, смикнув за руку ззаду занадто сильно. Зламав ключицю. Прибігла мати.

— Через неї він заспокоївся? - здивовано шепоче подруга, прикривши долонями рота.

— Ні. Мати не лізла, це було небезпечно. Він заспокоївся сам, коли взяв мене за горло, а я від страху замовкла. Він сказав, що тепер за мною буде вічне стеження і жодному моєму слову він більше ніколи не повірить. З того часу слова Іллі батько не перевіряє. Вірить на слово. І з тих пір я не можу його позбутися. Дочці полковника по руках ходити не за статусом. І не важливо, що жити так неможливо, і кохання ніякого немає. Для матері, окрім страху в батьківському будинку, теж ні чорта не живе.