Книги Українською Мовою » 💙 Еротика » Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло 📚 - Українською

Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

620
0
03.09.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Покатаємось на байку, мер?" автора Діана Фло. Жанр книги: 💙 Еротика / 💛 Романтична еротика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 75
Перейти на сторінку:
Глава 30

«Зараз почнеться», – подумав Богдан, поки Віктор голосом, більше схожим на вороняче каркання, проганяв Мирослава.

Богдан мовчки віддав своєму стажеру належне: він не знітився, не підскочив на ноги. Мирослав не виглядав як винна людина: підвівся, рюкзак підхопив і пішов, а на Віктора подивився як на божевільного. Богдан в останню мить втримав у роті нервовий сміх.

– Що? – хмикнув він, коли двері за стажером зачинилися.

Віктор помовчав, а потім завівся.

– Та ти хоч розумієш, що накоїв?! Ти розумієш, що цей довбаний  пацан може зруйнувати тобі кар'єру?

– Нічого не було.

– Навіть якщо не було! – Віктор широкими кроками перетнув кабінет, ставши біля Богдана. – Такий зараз час, що тебе можуть обмовити несправедливо. А якщо є за що, то обмовлять ще швидше і з великим задоволенням, і потім шукай себе у трендах соцмереж. 

– Ти фаталіст…

– От тільки не починай, я тебе знаю, як самого себе. Я тебе вчив, як презики відкривати і…

– Господи, не треба.

– І я знаю, як ти поводишся, коли тебе ловлять на місці злочину. Окей? – тяжка рука Віка опустилася Богданові на плече, спрямовуючи до крісла. – Сідай давай, у нас є серйозна розмова.

– Так. Щодо Білецького.

– Тобі ніякі Білецькі не знадобляться, щоб по пизді пустити кар’єру, блядь. Скажи мені, тобі що, мужика не вистачає? Ні, я все розумію, – осікся Вік, влаштовуючись у кріслі, яке зазвичай займав Мирослав. – Шкідливо для здоров’я все тримати в собі.   

– Та не було між нами нічого, ти не в той момент зайшов, ми говорили про структуру волосся, – Богдан смикнув плечем, показуючи, що саме за цю дурнувату відмазку він буде триматися.

Вік не застав їх за чимось однозначно непристойним.

– Зовсім збожеволів, ідіот, – прошепотів той, закривши долонею очі. – А якби не я зайшов, а Зіна?

– Ну так, тут ти маєш рацію. 

Брат зітхнув, ніби йому на плечі звалився неймовірний тягар.

Богдан побачив на його обличчі відбиток кожного прожитого дня, кожної безсонної ночі, а в основному він не спав, коли Богдан чогось потребував, або в чомусь сумнівався, або про щось переживав. Вік був ідеальним старшим братом, готовим порвати будь-кого, хто Богдану слово не так сказав. Але Богдан ніколи його турботу по-справжньому не цінував, ніби інакше й бути не могло в житті. Цілу мить Богдан роздумував над тим, щоб зізнатися. Він знав, до чого це призведе. Віктор розпорядився би звільнити Мирослава або відправити працювати кудись подалі від Богдана, він би зробив усе, щоб Богдан перестав бачитися з Мирославом, щиро вважаючи, що між ними значення мав лише секс.

«Хіба між нами було щось ще?» – подумав Богдан.

Він пирхнув у кулак, яким підтримував голову, сидячи за столом. З чого це він засумнівався, що із Мирославом у них все не закінчувалося на ліжку? Саме секс і був причиною, через яку Богдан вибачився. Мабуть. Він залишив сварку позаду, щоб знову запросити до себе Мирослава і насолодитися класним сексом з ним.

– Богдане, прийом, – покликав його Вік, клацнувши перед обличчям пальцями. – Я не дарма зробив на тебе ставку?

– Я не якийсь там твій проект, мене обрали люди.

– Вони вибрали не тебе, а образ, який я тобі створив, – різко підскочивши на ноги, Вік вдарив долонею об стіл. Статуетка «Янголятко», яку подарувала після перемоги на виборах мама, підскочила і впала набік. – І якщо ти збираєшся все зіпсувати, братику, якщо збираєшся… – затряс він рукою перед носом Богдана. – Добре подумай, заради чого. Чи він потрібен тобі насправді.

– А якщо не збираюся?

– То припиняй вже! Я вирішу проблему з… – він непевно змахнув долонею. – З твоїми специфічними потребами.

– Що-що?!

– Є анонімні сервіси, краще так, ніж… той пацан. До речі, ти з'ясував, звідки в нього байк?

– Сказав, що подарували. І ні, не треба мені ескорт привозити, ти ж знаєш, я таке ненавиджу…

– Їх не треба любити, тільки трахати, – сказав Вік, і Богдан вдавано замахнувся, взявши до рук степлер.

Ух, як іноді брат його дратував, ходячий всезнайка, який не піддався емоціям, ніколи не потурав своїм захопленням, не людина, а машина, що йшла до мети попри все. У Віка життя ніби було розписано за хвилинами: у двадцять два він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, у двадцять п'ять вони розписалися, у двадцять сім народилася перша дитина, потім… Вони почекали два роки, щоб трохи прийти до тями, і Марія народила другого малюка.

Богдан підозрював, що виховувати двох дівчаток непросто, але Вік не скаржився. Він ніколи не скаржився.

У секундній тиші Богдан дістав папку, в яку ввечері засунув ніс Мирослав, і жбурнув її на стіл у напрямку Віктора, пропонуючи поговорити про реально важливі нині речі – про Вадима Білелького.

– Ти не заспокоївся, я бачу? – стиснув губи Вік.

– І не збирався, – кивнув Богдан і почав переказувати братові все, що сталося вчора. Він дуже загально розповів про дзвінок Сергію, набрехав, що на рейд поліції потрапив абсолютно випадково, а закінчив значним списком компромату на Білецького.

– Припини, припини це робити, Богдан, ти вже не журналіст, пам'ятаєш? Ти тепер не можеш так робити.

– Хто сказав?

– Я тобі повторю: їдь до Білецького, перепроси, скажи, що це непорозуміння, налагодь контакт.

– Вік, забудь. Ти що, не бачиш, скільки він усілякого лайна робить у місті?

– Він був у місті до тебе. І знаєш, яка якість політику потрібна найбільше? Здатність до адаптації, зрозумів?

Взявши зі столу папку, Вік показово шпурнув її у відро зі сміттям, що стояло біля правої п'яти Богдана.

– Супер, у мене ще копії є.

– Спали їх, – спершись на стіл, Вік наблизився до обличчя Богдана. – Ті, хто оголошують Білецькому війну, опиняються в землі, а особисто я не готовий з тобою прощатися.

Коли брат пішов, Богдан ще довго медитував над папкою, яку він витяг з пустого і чистого відерця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 33 34 35 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"