Читати книгу - "Друга одіссея"

— А неділя?

— Французька чи німецька залежно від тижня.

— Тепер я розумію, що ви маєте на увазі під словом «нєкультурний»: це якраз про мене. Чи Саша вважає себе винним за своє… відступництво? З такою підготовкою чому він взагалі став інженером?

— У Новосибірську швидко розпізнають чернь та аристократів. Саша не лише здібний, а й амбітний хлопець.

— Схожий на тебе, Василію.

— І ти, Бруте! Бачиш, я також можу цитувати Шекспіра… Боже мой! Що це?

Флойду не пощастило — він плив спиною до оглядового вікна, а тому нічого не бачив. Він повернувся на секунду пізніше, тож спостеріг лише Старшого брата, що як завжди незворушно бовванів на тлі гігантського диска Юпітера.

Проте Василієві на мить (і ця мить назавжди закарбувалася в його пам’яті) контур з гострими краями явив зовсім іншу, геть неможливу сцену. Це було ніби вікно, що раптом розчинилося в інший всесвіт.

Видіння тривало менше за секунду, відтак мимохіть кліпнувши очима, Василій урвав його. Він дивився на поле не зірок, а сонць, немов перебуваючи в густо заселеному світилами осерді галактики або в ядрі кульового скупчення. Тієї миті Василій Орлов навіки загубив небеса Землі. Віднині вони здавалися йому нестерпно порожніми; навіть величезний Оріон і яскравий Скорпіон являли собою лише візерунки слабких іскор, не вартих того, щоб на них і глянути двічі.

Коли Василій знову розплющив очі, усе зникло. Ні, не повністю. У самому центрі відновленого прямокутника досі сяяла тьмяна зірка.

Утім, рух зірки не можна помітити. Орлов знову кліпнув, воліючи очистити свої очі від сліз. Так, зірка рухалася, йому це не примарилося.

Метеор? Стан шоку призвів до того, що лише за кілька секунд головний науковець Василій Орлов згадав: метеори неможливі в безповітряному просторі.

Потім цятка раптом подовжилася в смугу світла й за кілька серцевих ударів сховалася за краєм Юпітера. До того часу Василій уже відновив свою кмітливість і здатність до холодного неупередженого спостереження.

Він точно оцінив траєкторію об’єкта. Сумнівів бути не могло — цятка світла прямувала на Землю.

Частина V. Дитя Зірок

Розділ 30. Повернення додому

Він немов пробудився зі сну чи, можливо, прокинувся уві сні. Зіркова брама знову принесла його назад у світ людей, але він сам більше не був людиною.

Як довго його не було? Ціле життя… ні, два життя — одне наперед, друге — у зворотному напрямку. Девід Боумен, капітан і єдиний уцілілий член команди космічного корабля Сполучених Штатів Америки «Діскавері» потрапив у гігантську пастку, установлену три мільйони років тому й запрограмовану реагувати тільки на певні подразники в певний час. Він падав крізь неї з одного всесвіту до іншого, зустрічаючи по дорозі неймовірні дива; деякі з них він розумів, а інші ніколи не зміг би осягнути.

Боумен мчав коридорами світла, постійно прискорюючись, доки не обігнав саме світло. Він знав, що це неможливо; але тепер також зрозумів, як це зробити. Як казав Ейнштейн, Господь Бог вигадливий, але не зловмисний.

Він проминув космічну систему комутації — Велику центральну станцію галактик — і вигулькнув біля поверхні гігантської червоної зірки, захищений невідомою силою від її згубних впливів.

Там Боумен став свідком парадоксу сходу сонця над сонцем, коли білий карлик, супутник пригаслої зірки, немов розжарений привид, зійшов над нею, здіймаючи хвилю вогню на поверхні свого володаря. Боумен не відчував страху, лише зачудування, навіть коли космічна капсула понесла його вниз, прямісінько до пекла, і він зрештою прибув… до хорошого готелю, місця, у якому не відчувалося нічого чужопланетного. Проте більшість складників інтер’єру виявилася фальшивкою; книжки на полицях були лише макетами, коробки пластівців та бляшанки пива хоча своїм виглядом і нагадували відомі бренди, проте геть усі містили всередині однакову легку їжу, що за текстурою схожу на хліб, але зі смаком, який змінювався залежно від уподобань того, хто її їв.

Боумен швидко второпав, що він є екземпляром у космічному звіринці, а його клітка старанно відтворена із земних телевізійних програм. Він замислився над тим, чи з’являться його господарі та якої фізичної форми вони наберуть.

Які дурні були ті сподівання! Тепер він знав, що з таким самим успіхом можна сподіватися побачити вітер чи міркувати про справжню форму вогню.

Боумен відчував себе виснаженим і фізично, і розумово. І він заснув. Востаннє.

Це був дивний сон, він не зовсім знепритомнів. Щось проникло в його свідомість, немов туман, який заповзає до лісу. Боумен лише невиразно відчував це; прямий вплив зруйнував би його мозок, напевно, так само, як сонячні пожежі, що скипали навколо, — тіло. Під байдужим контролем цієї сили Боумен не відчував ані надії, ані страху.

Інколи протягом того тривалого сну йому марилося, що він прокинувся. Минали роки; якось Девід Боумен подивився в дзеркало й у старечому зморшкуватому обличчі насилу впізнав власне. Його тіло швидко в’яло, стрілки біологічного годинника з шаленою швидкістю наближалися до критичної позначки, але вони не досягли її, бо в останню мить час зупинився й рушив у протилежному напрямку.

Джерела пам’яті потрапили в пастку: контрольований своїми спогадами, Боумен заново переживав минуле, перебираючи знання й досвід на шляху повернення до свого дитинства. Утім, нічого не згубилося: усе, ким він був колись, кожна мить його життя відтепер спочивала в безпечнішому сховищі. Коли старий Девід Боумен припинив своє існування, юний став безсмертним, перетнувши межу потреб матерії.

Він перетворився на ембріон бога, ще не готового народитися. Упродовж віків він плавав у своїй оболонці, знаючи, ким він був, але не відаючи, ким йому судилося стати. Боумен застряг у перехідному стані — десь між лялечкою та метеликом. Чи, можливо, між гусеницею і лялечкою.

А потім раптом його кокон тріснув. Час повернувся в цей маленький світ. Чорна прямокутна плита, немов давній друг, несподівано виринула перед ним.

Боумен бачив її на Місяці, він стикався з нею на орбіті біля Юпітера, і якось він розумів, що його предки зустрічалися з цією плитою дуже давно. Хоч моноліт і досі зберігав незбагнені таємниці, він уже не був для нього суцільною загадкою: Боумен розгадав деякі його властивості.

Він усвідомлював, що моноліт не один, їх є дуже багато; і хай що кажуть вимірювальні прилади, його розмір завжди однаковий — той, що треба.

Яким очевидним зараз стало математичне обґрунтування співвідношення його сторін — квадратів перших трьох цілих чисел —