Читати книгу - "Українське письменство"

Оповідання Федьковича (повісті, повістки, повісточки, оповідання, оповідання народні) становлять невеличку частину його літературного набутку, не більшу, як його популярні писання, і значно меншу, як віршові речі та астрологічні трактати. Писалися вони з 1862 по 1868 рік і друкувалися тоді ж у «Вечерницях», «Меті», «Ниві» і «Правді». Тільки три-чотири з них з’явилися друком пізніше, незадовго перед смертю або невдовзі по смерті автора. Де і чим жив у ту пору Федькович, як оповідання писалися — ми тепер знаємо: то були роки, коли він одужував від «туги» 1861 року і мріяв покинути військо для принадної здалека Гуцульщини; то були роки його перебування в Путилові ще перед найбільшими розчаруваннями та неприємностями (справа букваря, зложення офіцерського ранґу, прикрості в зв’язку з процесом). В тих повістях, як зазначає біограф[182], «дуже мало реального життя, на яке дивився Федькович власними очима; це або спомини з війська (в них ще найбільше життьової правди), або улюблена Федьковичева золочена Гуцульщина, де — здавалось би — у народі не було іншого лиха, тільки з нещасливої любові. Федькович ходив мов не по свому світу — так він писав про себе у той час і так справді було. Йому подобалось те, що було декоративного у гуцулів: багатство, красна ноша (одежа), дорога зброя, лицарський характер, безмежна любов, побратимство, гостинність, пісні, — одним словом, гуцульська слава. У листах він не забув згадати навіть про вівцю, яку давав панові за опал[183]; в життю і сам заступав громади в сервітутовім процесі та бачив людську кривду, але описувати нуждовання людей в оповіданнях він не мав охоти».

Легше пристати на цю характеристику, аніж на характеристику Драгоманова, що в «Австро-руських споминах» відніс Федьковича до письменників, у яких «демократична ідея переважає над козакофільством», а у передньому слові до київського видання написав, що «для розуміючого діло доволі буде сказати, що Федькович у них (в повістях) почав малювати життя гуцульського селянина так, як Тургенєв — великоруського, Квітка і Марко Вовчок — українського, Авербах — німецького, Жорж Занд — французького. І всякий, хто познайомиться з повістями Федьковича, не перестане жалкувати, чому він не писав їх більше». Список імен у Драгоманова вражає різноманітністю. Для нас тепера трудно погодитись, що Федьковичеві оповідання писані в тій самій манері, як тургенєвські та авербахівські. Тургенєв і Авербах — реалісти; їх цікавить звичайне, буденне, типове в побуті і людях; їх погляд — погляд «суспільника», що придивляється до соціально-економічних умов, в яких живуть маси. Федьковича ж обходить, головне, поезія селянського життя, і цю відміну він прекрасно відчув і сам, позначив в листі до Горбаля: «Авербах козир-писар (письменник), ніщо й казати! Нарід без усеї народності, без усеї поезії, як німецький, ще ледве хто ліпше відмалював, як він. Але для руснака, зроду поетичного, Авербахові письма (писання) хіба тільки варті, що для психолога, і то лиш для того, що хоче спосіб гадки німця-селянина, то є хлібороба, знати». Для руснака, багатого на фольклорні скарби, на «народність», мусить бути і інший спосіб писання, а саме такий, що найбільше підкреслить той своєрідний народнопоетичний колорит.

Українська проза Буковини на своїх початках в особі і творчості Федьковича іще першою, романтичною любов’ю любить свої «верховини», — і те, що «у нього гуцули лише святкують і не працюють»[184], — скоріше наслідок певного літературного виховання, письменницької виправки, аніж того, що поет здебільшого «гуляв» і справжньої гуцульської роботи не брався. Франко ніколи не був сам «ріпником», але, як ропу збирають у Бориславі, розповів нам дуже добре. Розповів би про гуцульську роботу і Федькович, дарма що все господарство хатнє складав на наймитів, — коли б до іншої літературної доби належав, а його літературним учителем був Золя, а не Марко Вовчок.

В своїй образовій характеристиці авторів Наддніпрянщини Федькович писав: «Нема у нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, і нема зіроньки, як наша Марковичка». Але в своїй літературній практиці він не зовсім рахувався з цією ієрархією. Коли в поезіях 1863—1868 рр. він, як соняшник, пішов за сонцем (Шевченком), то в прозаїчних речах, майже не зважаючи на місяць, орієнтувався по зорях. Марко Вовчок («наша Марковичка») і прислужилася йому, як зразок для наслідування. Познайомився він з її творами тоді ж, як і з Квітчиними, Кулішевими та Шевченковими — р. 1862 у Кезди-Вашаргелі, як сам про те розповів у начерку «Кобзар і жовняри» («Писання», т. III, у Львові, 1902, стор. 105 і далі). І в тому ж році він написав свою першу повістку «Люба-згуба», що самим способом оповіді від першої особи та образовою розквіченістю мови показує залежність від Вовчкових оповідань.

На цій, певне, підставі найновіший дослідник Марка Вовчка О. К. Дорошкевич у «Підручнику історії української літератури» зачисляє Федьковича до школи Вовчка, поруч українських її наслідувачів, як Ніс, Номис та Ганна Барвінок. Цьому поглядові, розуміється, не можна відмовити певної рації. По-перше, Федькович став писати після М. Вовчка (Федьковичеві повістки писані між 1862 і 1868 рр., тоді як М. Вовчок цілком сформувалася в 57—59 рр.), і її прозовий стиль носить на собі досить явну печатку нашого «кроткого пророка» і обличителя жорстоких людей неситих. По-друге, при всіх тематичних збігах Федьковича з Марком Вовчком («опришки» тут, розбійник «Кармелюк» там, спільна обом письменникам улюблена тема безталанного кохання), перший із письменників, безперечно, вужчий і одноманітніший, так що критик має повне право сказати, що він лише на всі боки обертав одним одну тему нещасної любові. Але чи можна Федьковича ставити в одній лаві з Ганною Барвінок? Чи не випадає він хоч трохи з того, що ми звикли називати школою? Сучасні російські теоретики літературні говорять здебільшого про школу, як з’явище епігонства, як момент упадку певної літературної манери. «Школа