Читати книгу - "Українське письменство"

Так, у статті своїй про Бордуляка, говорячи про галицьку прозу взагалі, А. В. Ніковський влучно впіймав залежність Черемшини від Федьковичевої техніки в його «описах природи та мелоритмічно стилізованих під верховинську бесіду приспівах». Відкидаючи в літературнім надбанні обох письменників те, що виходить з одмінності їх індивідуальної вдачі (у Федьковича — меланхолійно-неприкаяної, у Черемшини — зрівноважено-мудрої), беручи моменти суто літературні, — ми можемо, хоч не без застережень, розглядати Черемшину, як Федьковича змодернізованого, що, зберігши свій гуцульський патріотизм, любов до гуцульського слова і співанки, пройшов іншу, новим часам властиву літературну науку, яка і дала йому засоби яскраво малювати не тільки верховинські свята, але і верховинські труд та горе.

1927

Л. М. Жемчужников. Мои воспоминания из прошлого{160}
Вып. I. От Кадетского Корпуса к Академии Художеств (1828—1852). Стор. 168. Ц. 2 руб. Вып. 2. В крепостной деревне (1852—1855). Стор. 238. Ц. 2 р. 80 к. Вступительная статья и примечания С. В. Бахрушина. Изд-во М. и С. Сабашниковых, серия «Записки прошлого». М., 1926, 1927

Для російського читача Лев М. Жемчужников (1828—1912) напівзабутий, хоть і помітний в свій час артист-маляр, «резко разорвавший с ложноклассической традицией», рідний брат поета Олексія Жежчужникова та двоюрідний другого поета, Олексія Толстого, людина, близька до обох видатних творців безсмертного Козьми Пруткова. Для читача українського це співробітник «Основи» і приятель Куліша, діяч української етнографії та один із перших цінителів кобзаря Вересая, спадкоємець шевченківського наміру, як складач «Живописной Украины», «альбома рисунков из южно-русской природы и жизни», — той самий Жемчужников, якому Куліш присвятив перші сторінки статті про «Сказки и сказочников», характеризуючи його, як «несравненного деятеля южно-русской этнографии», що вивчає «нравственный образ малорусского народа в произведениях его духа», переконаний в тому, що «малороссиянина не поймешь», не зная языка его и не ознакомившись на месте с его настоящим и прошедшим»… «Это убеждение, — додавав Куліш, — покамест мало применяемое к делу и между нами, людьми пишущими, тем замечательнее в г. Жемчужникове, что он родился в глубине России, воспитывался в С.-Петербурге (в пажеском корпусе) и до приезда в Малороссию не слыхал малороссийской речи». («Зап. о Южной Руси», т. II, стр. 3—4).

Записки Л. М. Жемчужникова доведені до 1870 р. і розпадаються на шість частин: чотири з них видрукувані в двох зазначених угорі випусках, дві останні, більші розміром, незабаром вийдуть іще двома випусками. Мемуари свої Жемчужников писав у 90-х—900-х рр. (1892—1904), а остаточно переглянув та передрукував р. 1910, — проте всі відомості базуються на давніх записах та нотатках, які щораз частіше вводяться в самий текст спогадів, порушуючи, на думку редактора, художню витриманість та стислість викладу.

Проте про дві випущені частини сказати цього не можна: вони становлять собою суцільний і рівний виклад, анітрохи не страждаючи від вставок із старих щоденників та записних книжок. Жемчужников орудує справжнім літературним хистом: він прекрасно і жваво оповідає. Менше удаються йому ліричні уступи та всякого роду рефлексії, наприклад, зв’язані з міркуваннями громадського характеру портрети російських монархів (Микола І, Олександр II, Олександр III). Видимо, у Жемчужникова нема ні історичної перспективи, ні вміння аналізувати явища суспільного порядку, — і тому його характеристика Миколи І, не вважаючи на всю її літературну вартість, без порівняння блідіша від того образу, який накидав у своїх «Записках» історик С. М. Соловйов. Зате все, що обходило Л. М. Жемчужникова, як маляра і етнографа (не громадянина), — український пейзаж, жанрові сцени, портрети друзів і знайомих, випадкових людей, яких він зустрічав на довгому своєму віку, — все це виходить у нього яскраво і тепло. В І випуску прегарно змальовані хворий Брюллов, художник Єгоров (стор. 81—90), зустрічі з відомим богословом та церковним оратором Іннокентієм Борисовим, архієписк. Херсонським. Далеко більше таких опуклих характеристик у випуску II. Правда, Куліш, що вітає Жемчужникова в Зарозі (на Лубенщині, де йому давав землю М. Симонов), майже зовсім не схарактеризований, — так само лише побіжно згадується Грабовський, до якого Жемчужников їздив разом із Кулішем у Чигиринський повіт. Зате прегарно і в теплих тонах дані: седнівський пейзаж над Снов’ю, підсентименталений у Глібова («Стоїть гора високая»), родина Лизогубів (особливо тонко — майбутній революціонер Митя Лизогуб), поет та історик Микола Маркевич, мати та сестри Гоголя, родина Ґалаґанів, Остап Вересай. Трохи гумористично змальовані — «бродячий малороссийский поэт и франт» Афанасьєв-Чужбинський, автор небезталанних спогадів про Шевченка, та знаменитий меценат Григорій Степанович Тарновський — в «мальовничій Качанівці», з своїм оркестром, спогадами про Глінку та різними музичними авантюрами, — як виправлення Бетховенових речей. Кілька разів фігурує в спогадах Шевченко, але завжди в оповіданнях інших людей, до того ж у оповіданнях, сильно пофарбованих леґендою. Між іншим, до Седнева і седнівського перебування поета застосовано відомий переказ про те, як у корчмі Шевченко «взяв в шапку овса, вынул зернышко и положил его на стол, говоря: «Отсе цар»; затем стал класть другие зерна, приговаривая: «Отсе цариця, отсе її діти, отсе — міністри, єнерали». И раскладывал зернышки вокруг царя и царицы; потом взял шапку с овсом и сказал: «А се громада», — и, высыпав овес на выложенные зерна, добавил: «Ану шукайте, де цар». Кінець випуску II присвячений різним personalia, що мають дещо спеціальний інтерес. Окремо у випуску стоїть надзвичайно сильна картина відступу російської армії з Севастополя.

Стаття С. В. Бахрушина виложена стисло, компетентно, показуючи в авторі людину, добре обізнану з добою. На жаль, не можна того сказати про примітки до згадуваних у книзі українських діячів. Наприклад, популярний вірш Афанасьєва-Чужбинського транскрибований: «Скажи мыни правду, мий добрый козак».

Про Куліша сказано, що з нього був