Читати книгу - "Подорож собаки"

Роккі кілька разів викликав мене поганятися за ним у дворі, але тепер здався, перекотився на спину й підставив мені горло, щоб пожувати. Сі Джей простягла руку й погладила мене. Так добре бути вдома.

– Отже, потім вона читає мені нотації й каже, що вже підрядила брокера продати машину, котра, здається, на штрафмайданчику. А згодом ми йдемо обідати в «Плющі» – це ресторан, де нібито можна побачити всіх тих кінозірок. Каже, що розчарована мною й що свою матір вона любила, а потім питає, чи не хочу я скуштувати її вино, мовляв, у Каліфорнії вина не гірші, ніж у Франції. Це вона в ресторані хоче дати неповнолітній вина. Далі ми забираємо Моллі й летимо першим класом, і вона всю дорогу фліртує з бортпровідником – гадає, якщо він спитав, чи не хоче вона ще вина, то неодмінно вклепався в неї, хоча йому десь років 25, і він явно не по жінках, якщо розумієш, про що я.

– І як тепер бути з Моллі?

– У тому-то й питання. Я заявила їй, що коли з Моллі щось знову трапиться, я напишу книгу про те, як змушена була втекти, бо моя мати знущається із собак, видам власним коштом і влаштую книжковий тур по всій країні. Це дало їй привід замислитися.

Ми з Роккі разом припинили вовтузитися, почувши моє ім’я. Тепер він підстрибнув і спробував видертися мені на спину.

– Роккі, припини це, – наказав Трент.

Брат скотився з мене й підійшов до Трента для заспокоєння.

– Ходімо прогуляємося, – встаючи, сказала Сі Джей.

Вони з Трентом пристебнули повідці до наших нашийників, і ми пішли до бічних воріт і далі вулицею. Як же дивовижно було йти на прогулянку!

– А, і потім вона каже мені, як їй допоміг Шейн – це ж він повідомив, що я в Лос-Анджелесі. І це після того, як я розповіла, яка він потвора! Вона відповідає на його дзвінки й чатиться з ним, може, і сміються разом, як вона це вміє, і все таке.

– Я намагався знайти тебе, ти ж знаєш. Тобто в інтернеті. Я шукав пости, будь-що з твоїм ім’ям.

– Я мала зателефонувати. Пробач. Я просто… це були не найкращі часи для мене.

– Однак я дещо знайшов, доки шукав, – сказав Трент.

– Що?

– Власне, мова більше про те, чого я не знайшов. Я лише помітив, що на сайті компанії з продажу нерухомості – це ж там офіс твоєї матері? – є її фотографія, але ніякого переліку нерухомості за нею не значиться.

– Її гламурна фотографія? Ненавиджу це.

– Так, гадаю, так. Вона й справді розмита, несфокусована.

– Вона цілком упевнена, що хтось побачить цю фотку й неодмінно укладе з нею угоду.

– Можна продивитися той сайт за останні три роки й знайти інформацію про продажі. У жодній немає імені твоєї матері.

– Що це означає?

– Гадаю, це означає, що за останні три роки твоя мати не продала й не виставила на продаж жодного будинку.

– Жартуєш.

– Ні. Перевір сама.

– Я й гадки не мала. Вона ніколи про це не казала.

Роккі напружився, і коли я це побачила, то напружилася теж: на вулицю вистрибнула білка й завмерла, не зводячи з нас очей, мабуть, паралізована страхом. Розриваючи лапами сніг, ми натягли повідці. Білка чкурнула до дерева й видерлася нагору. Сі Джей і Трент підвели нас до того дерева, і Роккі сперся лапами на стовбур і загавкотів, радісно й голосно повідомляючи білку, що ми могли б її впіймати, якби дійсно спробували.

– Привіт! – гукнула жінка з-поза спини.

Я підняла ніс і за запахом відчула, що вже бачила її колись, хоча напевне не знала де.

– Привіт, Шеріл, – сказала Сі Джей. – Це мій друг Трент.

Жінка нахилилася й простягла руку нам із Роккі, даючи обнюхати її. На ній була рукавичка зі смачним запахом, але я вже знала, що краще не намагатися взяти її до рота.

– Привіт, Тренте. Привіт, Моллі.

– Ми зустрічалися на різдвяній вечірці, – нагадав Трент.

– Так, звісно, – відповіла Шеріл.

– Угу, – промовила Сі Джей. Вони з Трентом перезирнулися. – Шеріл, на вечірці, коли Моллі подала знак… Ми так і не дізналися. Тобто…

Жінка випрямилася.

– Там виявили… пухлину. Але вона була така маленька, а я була така зайнята, що й далі відкладала б це, якби не Моллі.

Я помахала хвостом.

– Ми перехопили її з чималим запасом часу – так кажуть мої лікарі. Тож… – Жінка легко розсміялася. – Я зателефонувала й розповіла про це твоїй матері – вона тобі нічого не казала?

– Ні, вона про це не згадувала. Але я… подорожувала.

Жінка нахилилася й поцілувала мене. Я помахала хвостом, а Роккі висунув голову переді мною.

– Дякую, Моллі, – сказала жінка. – Ти врятувала моє життя.

Коли ми дісталися додому, Трент із Роккі пішли, а ми із Сі Джей увійшли в будинок. Існувала кімната, куди я ніколи не заходила, бо там полюбляла сидіти Ґлорія й дивитися на папери, і зараз ми прямували саме туди. Ні їжі, ні іграшок там не було, тож я гадки не мала, нащо ми взагалі вирішили прийти сюди. Сі Джей висунула шухляди й зазирнула в папери, доки я згорнулася калачиком, зібравшись подрімати.

– О, ні, – тихо промовила Сі Джей.

Я чула слово «ні», але не схоже було, що я погана собака. Сі Джей раптом устала й пішла вглиб коридору. Вона почувалася сердитою й тупотіла ногами.

– Ґлоріє! – крикнула вона.

– Я тут!

Ми увійшли до кімнати Ґлорії. Вона сиділа в кріслі перед телевізором.

– Що це? – голосно спитала Сі Джей, зашелестівши паперами. Ґлорія витріщилася, звузивши очі, а тоді зітхнула.

– А. Це.

– Наш дім відбирають за борги?

– Не знаю. Усе дуже заплутано.

– Але… тут сказано, що в нас заборгованість за півроку. Півроку! Це правда?

– Бути не може. Це було так давно?

– Ґлоріє. Тут сказано: розпочато процедуру відчуження майна. Якщо ми щось не зробимо, то втратимо дім!

– Тед казав, що може позичити мені грошей, – сказала Ґлорія.

– Хто такий Тед?

– Тед Петерсен. Він тобі сподобається. Має просто модельний вигляд.

– Ґлоріє! У тебе в столі ціла купа рахунків, яких ти навіть не відкривала!

– Ти нишпорила в моєму столі?

– Ми заборгували за дім, і ти не вважаєш, що я в праві знати про це?

– Той кабінет – мій особистий простір, Клеріті.

Гнів потроху полишав мою дівчинку. Вона впала в крісло, і папери полетіли на підлогу. Я обнюхала їх.

– Ну, гаразд, – сказала Сі Джей. – Гадаю, нам доведеться взяти трохи з татового спадку.

Ґлорія нічого не сказала. Вона дивилася в телевізор.

– Ґлоріє, ти слухаєш? Ти завжди казала, що там є положення: якщо нам дійсно потрібні будуть гроші, – як-от мені знадобиться операція чи ще щось, – ми можемо зняти певну суму. Я сказала б, що втрата будинку рахується.

– По-перше, чому ми заборгували, як гадаєш?

– Тобто?

– Там було недостатньо. Твій батько мав би застрахуватися на більшу суму, та він ніколи не був вправним стратегом.

Сі Джей стояла зовсім нерухомо, і було чути, як б’ється її серце. Я стривожено тицьнулася їй у руку, але вона не звернула на мене уваги.

– Що ти сказала? Ти кажеш, що взяла гроші? Татові гроші? Мої гроші? Ти взяла мої гроші?

– Це ніколи