Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

2

Як би я не намагався допомогти Клавдії заповнити деякі лакуни в її пам’яті, вона майже нічого не пригадувала з тих шести місяців від червня 1978 року — коли вийшла з в’язниці й мешкала в усамітненні в Джерман-Віллідж — і до того, як заарештували Льюїнґдонів у грудні того ж року. Аж раптом одного дня, після того як ми пропрацювали разом уже близько семи місяців, вона схвильовано привітала мене у дверях.

Того тижня вона випадково зустріла когось у Колумбусі — подругу, з якою потоваришувала, коли мешкала в Джерман-Віллідж, і та жінка сказала, що радо зі мною поговорить. Клавдія наполягала, що мені слід розпитати її, щоб дізнатися про їхні стосунки протягом того періоду.

Я зателефонував тій жінці, яка погодилася — неохоче, як на мене — зустрітися в «Таверні Бека» в Джерман-Віллідж неподалік від місця, де мешкали вони обидві.

Коли ж я приїхав, вона відмовилася зі мною розмовляти. Сказала, що передумала. Не хоче, щоби хтось знав про її зв’язок із Клавдією. А коли я запропонував скористатися псевдонімом, вона взяла з мене обіцянку не робити навіть цього. Жодних імен. Жодних описів. Нічого, що допомогло б її впізнати.

Можу лише сказати, що вона була молода й приваблива. Ми сиділи в барі. Я купив їй випити. Рок-музика та голоси навколо лунали так гучно, що важко було розчути слова. Але я боявся, що якщо запропоную піти в інше місце, то можу втратити її.

Я спитав, чи знала вона Клавдію до того, як ту посадили до в’язниці.

— Ні, я зустріла Клавдію, лише коли її звільнили.

— Як ви познайомилися?

Вона зробила паузу й швидко роззирнулася довкола.

— Через подругу, — тільки й сказала відтак.

— Гаразд. Жодних імен.

Тривалий час вона мовчала, помішуючи свій напій і роздивляючись навкруги.

— Ми з Клавдією зустрілися тут, у цьому барі, одразу по тому, як вона переїхала до Джерман-Віллідж. Сиділи й розмовляли, і вона була така кумедна. Така мила. Така невинна. Така прекрасна.

— У чому проявлялася її милота? — спитав я.

— Це було помітно з її усмішки, — відповіла жінка, — вона просто дивиться на вас і поплескує по руці — ну, ви знаєте.

— Так, — всміхнувся я. — Знаю.

— І ми дуже швидко зійшлися. Часом вам хтось подобається, а часом ні. Ми сподобались одна одній відразу. Вона зустрічалася тут з адвокатом і мала при собі ті папери, щоб показати йому. Гортала аркуші — ну, знаєте, ті, що видають, коли випускають із в’язниці та кажуть, що робити далі, — цілу купу аркушів, а я просто сиджу й кажу: «Ти? Ну ж бо, хто при здоровому глузді в це повірить?»

— Як добре ви з нею запізналися? — спитав я.

— Ми з Клавдією чимало часу проводили разом у той період, коли їй справді потрібне було спілкування. Мешкали за шість чи сім кварталів одна від одної. Вона телефонувала мені, і ми водночас виходили з дому. Зустрічались на півдорозі, а тоді йшли й тільки хихикали й дуркували дорогою до таверни.

Я спитав, чи Клавдія жила сама. Наскільки їй було відомо, так, але жінка пригадувала далекобійника, котрий якось увечері повіз їх вечеряти, а тоді виявилося, що це він сплачує рахунки Клавдії.

— Він водив 18-колісну фуру, — додала вона, — і був дуже милий, дуже-дуже добрий.

— Свинар?

Моя співрозмовниця розсміялася.

— Так, тепер пригадую. Якось він залишив свій драндулет надворі, на одній із кривеньких вуличок Джерман-Віллідж, а тоді до таверни зайшов полісмен і сказав, що люди скаржаться на свиней — мовляв, вищать і смердять. Вручив виклик до суду, і йому довелося сплатити великий штраф.

Коли я спитав, чи знає вона щось про їхні стосунки, жінка стенула плечима.

— Я така людина — якщо не хочу знати відповідь, то не ставлю питань.

— А в моїй роботі доводиться запитувати, байдуже, хочу я знати відповідь чи ні.

Вона підморгнула мені.

— Пам’ятаю один вечір, коли ми з Клавдією сиділи просто тут, у барі, і розмовляли, а мій друг підійшов і каже: «Отам за столиком хлопець дуже цікавиться Клавдією. Хоче запросити її на вечерю». Виявилося, що це новенький помічник прокурора, і я вирішила: краще сказати йому, хто вона. А коли сказала, той підскочив і вибіг за двері. Мені здалося, його мало грець не вдарив.

Жінка замовкла й замислилася, незмигно дивлячись на свій напій. Я мовчки сидів і чекав.

— Ми багато часу проводили разом, — нарешті озвалася вона. — Зазвичай робили так: зустрічалися на півдорозі та йшли до таверни. Вона пила грейпфрутовий сік, бо непитуща, а я — алкогольні напої. Часом ми разом ходили вечеряти — піцою або чимось іще, та спершу Клавдія завжди зупинялась у пекарні й купувала найбільше печиво, яке тільки в них було. Мабуть, сантиметрів тридцять завширшки. Вона була на сьомому небі. Їла його, і ми розмовляли. Вона була людиною, яку я любила. Господи…

— Що, на вашу думку, відчувала Клавдія в той час? Що вона переживала?

— Те, що вона пережила, — це справжнє жахіття, — відповіла жінка.

— Розкажіть мені.

— Навіть не знаю, як про це сказати, — промовила вона, хитаючи головою. — Клавдія ходила до якогось лікаря чи то психолога — щось у цьому дусі, а він накачував її такою неймовірною кількістю заспокійливого, що я ридала, дивлячись, як бідолаха намагається піднятися сходами. Це було безглуздя, повне безглуздя, я казала їй припинити вживати цю гидоту. Не знаю, які препарати їй давали, але від них їй вочевидь було зле. Тобто вони повністю нівелювали її особистість. Вони її вкрали.

— Клавдія боялася, що їй заподіють шкоди?

— Спочатку ні. А потім усе стало трохи дивно.

— Пригадуєте, коли саме все змінилося?

— За кілька місяців після нашого знайомства, — відповіла вона. — Коли шукали тих людей, «убивць 22 калібру», вона боялася. Дуже боялася, що хтось прийде по неї. І ніколи до пуття не пояснювала мені, чому. Деяким людям треба, щоб їх тримали за руку, і можна лише міцно їх обійняти та сказати, щоб не турбувались, і зробити для них усе, що можеш.

Очевидно було, що жінка розривається між глибокими почуттями до Клавдії та страхом говорити.

— Більше я вам нічого не можу сказати, — промовила вона.

З виразу її обличчя я бачив: вона має на увазі, що розмову скінчено.

— Не можете чи не хочете? — уточнив я.

Вона стенула плечима.

— Гаразд, — зітхнув я. — Але ж справді: невже я не можу використати для вас який-небудь псевдонім?

— Ви ж обіцяли.

— Наприклад, щось на кшталт Мадам Х?

— Можете вигадати щось краще, — порадила вона, підводячись, щоб іти. Але затрималася й знов обернулася до мене. — А знаєте що? Просто називайте мене Австралією.

3

Коли я розповів Клавдії про свою бесіду з Австралією, вона розсміялася. Спогад потішив її.

— Так, я пам’ятаю те печиво. Воно справді було велетенське! Я обожнювала його. От якби мені зараз одненьке.

Вона промовила це так радісно, що я пошкодував, що не приніс їй того печива.

— Австралія розповіла, що ви тоді переживали. Хотів би я, щоб ми мали більше такої інформації.

— Ну, вам треба поговорити з багатьма людьми навколо мене. Дуже прикро, що ви