Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

Достеменно відомо, що в інтервалі 40—70-хх рр. І ст. н. е. припиняється життя на більшості «класичних» зарубинецьких городищ та селищ Середнього Подніпров’я та Полісся. У цьому ж інтервалі були справлені останні поховання на великих зарубинецьких могильниках, що функціонували безперервно понад 200 років. Для Середнього Подніпров’я є підстави вважати, що каталізатором цього процесу дійсно могли бути сармати: низка пам’яток, зокрема — городище Бабина Гора на Канівщині, мають сліди повторного розгрому близько середини І ст. н. е. Однак на Поліссі такого роду напади не зафіксовані, тож навряд чи їх варто вважати універсальною причиною занепадання «класичних» зарубинецьких пам’яток.

Ще на початку 1990-х рр. А. М. Обломським, Р. В. Терпіловським та О. В. Петраускасом була запропонована інша гіпотеза щодо причин розпаду «класичної» зарубинецької культури. Науковці звернули увагу на те, що найразючішою відміною між «зарубинцями» та їхніми спадкоємцями є різні способи життя, що визначалося насамперед відмінними системами господарювання. Йдеться не про якісь радикальні зміни: продовжувачі «зарубинецької традиції» залишилися землеробами, але були орієнтовані на експлуатацію насамперед легких ґрунтів. Такі ґрунти значно простіше обробляти, але вони швидше виснажуються, що спонукало до частішої зміни експлуатованих ділянок, а отже — достатньо мобільного способу життя.

Саме остання обставина, імовірно, й визначила основний аспект культурних трансформацій при переході від зарубинецької «класики» до груп пам’яток, що продовжили зарубинецьку традицію в останні десятиліття І—II ст. Аспект цей більшість дослідників визначає як «спрощення» або жорсткіше — «примітивізація» й навіть «деградація». Втім, оцінні акценти тут ні до чого, адже така «деградація» мала цілком зрозуміле підґрунтя: що рухливіший спосіб життя, то простіша (принаймні зовні) культура. Витрачати зусилля на складні споруди або ж надмірну «естетизацію» побутових речей просто немає сенсу, за певний час більшість майна доведеться покинути, аби не перевозити зайвого вантажу на нове місце (а транспортні можливості тогочасного населення були вкрай обмежені). Ба більше, така зовнішня простота та невибагливість зазвичай приховує адаптативні переваги «примітивних» суспільств, носіям «простої» культури значно простіше пристосуватися до нових умов існування, насамперед — ландшафтних, але й соціальних також.

На думку згаданих вище дослідників, причини кризи у зарубинецькому середовищі слід вбачати насамперед у кліматичних змінах, що унеможливили подальше господарювання за моделлю, притаманною зарубинецькій «класиці». Варто додати, що не слід скидати з терезів і значення антропогенного фактора. Вже неодноразово згадувалося, що «зарубинцям» була притаманна міцна осілість. Довготривалі могильники свідчать, що певні громади століттями не покидали дуже компактну територію. Тож можна припускати, що саме протягом другої третини І ст. можливості цих ландшафтів, чи пак тих його ділянок, що експлуатувалися «зарубинцями», були остаточно вичерпані. Тож цілком можливо, що кліматичні зміни та екологічні негаразди, спричинені людиною, збіглись у часі, підсиливши негативні наслідки одне іншого.

Значення саме антропогенної складової цієї екологічної кризи, на нашу думку, підтверджує хронологія зникнення з археологічної карти пам’яток «класичної» зарубинецької культури. У другій третині І ст. зникають пам’ятки поліського та середньодніпровського локальних варіантів. Дещо пізніше, не раніше початку II ст., це сталося із пам’ятками типу Харіївки (а вони, нагадаємо, і утворилися дещо пізніше від згаданих груп, тож антропогенний тиск на ландшафт розпочався щонайменше на півстоліття пізніше). Це саме стосується і верхньодніпровських зарубинецьких пам’яток, що також були молодшими від поліських та середньодніпровських і також проіснували до початку II ст., а не виключено — і до його середини.

Варто зазначити, що припинення функціонування пам’яток певної археологічної культури не має на увазі в більшості випадків безслідного зникнення носіїв цієї культури. Навпаки, випадки «археологічного фіналу» через фізичне вимирання носіїв є порівняно рідкісними винятками. Процес «загасання» зарубинецької культури був доволі повільним, багатофакторним та із різними «історичними долями» нащадків носіїв зарубинецької «класики». Так чи інакше ці нащадки не тільки пережили кризу другої третини І ст., а й зберегли певні зарубинецькі традиції, що перейшли, в матеріальну культуру так званих «пізньозарубинецьких пам’яток», що побутували протягом кінця І—II ст. Щодо старожитностей цього кола дослідники уникають вживання терміна «археологічна культура», надто різними шляхами і за участі надто різних культурних компонентів, окрім власне зарубинецьких, вони утворювалися. Однак значення зарубинецької основи у вигляді кожної з цих груп настільки очевидне, що цей зв’язок вказаний термінологічно (а ще якихось 30 років тому щодо них чимало дослідників без особливих застережень вживали визначення «зарубинецькі»).

Найскладніше, за кількома паралельними сценаріями події розгорталися на Середньому Подніпров’ї. Вже згадувалось, що після сарматського натиску середини І ст. до н. е. звідти в діаметрально протилежних напрямах виселилися дві групи, що дали початок існуванню пам’яток типу Рахни на лівобережжі верхньої течії Південного Бугу, а також пам’яток типу Почеп на Десні.

Ще одна група мігрантів здійснила не настільки далеку подорож, перемістившись вздовж Дніпра на північ, на ділянку між гирлами Десни та Прип’яті, заклавши основу пам’яток типу Лютіж. Ситуацію першої половини І ст. н. е. на мікрорегіональному рівні дуже яскраво ілюструє археологічна картина цього часу в межах сучасного Києва: на південних околицях міста ще здійснюються поховання на «класичному» Корчуватівському могильнику, а на північних вже кілька десятиліть триває життя на пізньозарубинецькому поселенні лютізького кола Оболонь. Слід зазначити, що вже у першій половині II ст. носії пам’яток типу Лютіж не тільки повернули собі весь колишній ареал середньодніпровської групи зарубинецької культури, а й просунулися навіть дещо південніше, в район сучасного Кременчука.

Нарешті, є підстави припускати черговий міграційний імпульс із Середнього Подніпров’я на Лівобережжя, де у верхів’ях Сейму, Псла та Ворскли, а також у басейні верхньої течії Сіверського Дінця постали пізньозарубинецькі пам’ятки типу Картамишеве-2 — Терновка-2. Крім середньодніпровських «зарубинців» в їх складанні, імовірно, брали участь і «харіївці». Не виключено також, що в цьому процесі, як і колись в утворенні власне харіївських пам’яток, взяли участь чергові мігранти з ареалу пшеворської культури.

На відміну від середньодніпровського населення, мешканці Верхнього Подніпров’я практично не змінювали ареалу. Там відбуваються радше мікроміграції та змішання носіїв двох тамтешніх зарубинецьких традицій «класичного» часу, пам’яток типу Чаплін та типу Чечерськ—Кистені. Проте головним змістом процесів, як і на Середньому Подніпров’ї, було не змішання різних традицій попереднього етапу, а зміна господарської моделі та способу життя. Втім, навіть така зміна, судячи з