Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

Однак траплялися і протилежні випадки. Надзвичайно цікавим явищем пізньозарубинецького кола є пам’ятки типу Грині, що пов’язані за походженням із пам’ятками типу Чечерськ—Кистені. Вони не утворюють компактного ареалу, а точково трапляються в ареалах всіх інших груп пізньозарубинецьких старожитностей Подніпров’я та Лівобережжя. Примітно, що пам’ятки типу Грині мають надзвичайно вузький час побутування, лише друга половина II ст., себто йдеться про якийсь одномоментний «викид» цього населення з Верхнього Подніпров’я на південь та схід. Причому це навряд чи був якийсь спрямований потік, радше йшлося про «розсіювання».

Нарешті, про долю нащадків поліського локального варіанта зарубинецької культури вже йшлося; спустившись правими притоками Прип’яті та згодом піднявшись лівими притоками Дністра, вони включилися в складні процеси, що відбувалися у цих місцевостях.

Таким чином, весь східноєвропейський лісостеп та прилеглі до нього території лісу протягом останніх десятиліть І—II ст. являли собою «киплячий казан». Населення цього «казани» здійснило у стислі терміни безліч переміщень, і досить віддалених, і відносно коротких. Носії різних традицій контактували між собою, передаючи певні риси культури одне одному.

При цьому «культурні кордони» були практично відсутні не тільки між різними групами населення зазначених обширів. Перепони між лісостепом та степом були, звісно, менш «прозорими» (через насамперед різний спосіб життя їхніх мешканців), однак нездоланними вони аж ніяк не були. Протягом І—II ст. спостерігається постійна присутність сарматів не тільки вздовж північного краю степів. Степові ландшафти такими собі «язиками» заходили доволі глибоко у лісостеп по вододілах рік. Саме на цих пасмах степового ландшафту й відома доволі виразна серія сарматських поховань зазначеного часу. Землеробське населення тяжіло до низьких ділянок річкових долин, тож ресурсні інтереси землеробів та номадів практично не перетиналися, що, цілком можливо, було запорукою відносно мирного черезсмужного співіснування цих груп «одвічних антагоністів».

Зацікавленість сарматів у лісостепових пасовиськах була зумовлена зрушеннями у самому сарматському середовищі. Близько середини І ст. на Правобережжі реконструюється прибуття нової хвилі сарматів східного походження, у яких схильні вбачати аорсів. Саме ці прибульці «посунули» на захід, до Дунаю, язигів, про що вже йшлося. Слідом за ними перемістилася і роксолани. Однак археологічні спостереження дозволяють доволі впевнено констатувати, що принаймні якась частина роксоланів й надалі кочувала в північній частині правобережних степів. Щоправда, аорси, зайнявши прибережну зону та пониззя Дніпра, імовірно, «притиснули» роксоланів на північ, що, власне, і змушувало останніх використовувати для випасу всі доступні угіддя, зокрема — степові «язики», що заходили у глиб лісостепу.

З аорсами, нехай і дуже обережно, дослідники пов’язують сарматських царів Фарзоя та Інісмея (батька та сина), котрі в інтервалі 60—80-х рр. І ст. карбували золоті монети на монетному дворі Ольвії. Остання обставина дозволяє припускати, що Ольвія в цей час знаходилася під протекторатом аорських династів. З аорсами ж схильні пов’язувати кілька сарматських «царських» курганів І ст. н. е. (Соколова Могила на Миколаївщині, курган біля с. Пороги на півдні Вінниччини).

Не варто, однак, сприймати межі між зонами кочування номадів як аналог сучасних кордонів між державами, а домінування у регіоні якоїсь орди як підпорядкованість цій орді решти номадів. Приміром, протягом 60-х рр. І ст. роксолани зазначені як одна з найактивніших орд у стосунках з нижньодунайськими провінціями імперії. Причому немає жодних підстав вважати, що йдеться виключно про безпосередніх сусідів римлян, а не мешканців більш віддалених територій у глибинах правобережного Степу. Степова зона Північного Причорномор’я протягом І—II ст. була не менш «киплячим казаном», аніж лісостепова. Переміщення номадів були такими самими калейдоскопічними, а військове домінування певних орд відносно нетривалим. Приміром, алани, котрі спорадично згадуються як мешканці східноєвропейських степів від рубежу ер, вже протягом II ст. остаточно витісняють язигів та роксоланів на лівобережжя Дунаю, а аорси просто зникають з етнографічної карти регіону.

Підбиваючи проміжні підсумки «бурхливих часів» І—II ст., не можна оминути ще однієї теми, а саме появи звісток про східноєвропейських венетів, центральне місце серед котрих посідає завершальний пасаж у творі «Германія», написаному Конелієм Тацитом в останні роки І ст. Вага цієї звістки полягає в тому, що Тацит, завершивши основну тему свого твору, дуже стисло повідомляє про народи, що мешкали далі на схід від Вісли, але не просто називає їх, а намагається дати коротку етнографічну характеристику. Серед таких народів він зазначає фенів, певкінів, сарматів та власне венетів. Тацит сам зазначає, що певкінів називають також бастарнами. Однак це ототожнення не настільки пряме. Певкінами в античній традиції найчастіше називають одну з груп бастарнів, що замешкувала пониззя Дунаю неподалік острова Певка у дельті цієї річки. Бастарнів Тацит відносить до германців. Сарматів римський письменник не диференціює на окремі племена, тож Тацитові сармати — то всі східноєвропейські кочовики. У фенах науковці, котрі аналізували текст «Германії», зазвичай вбачають населення півночі Східної Європи.

Точної локалізації венетів (втім, як і решти східноєвропейських народів) Тацит не подає, лише зазначає, що мешкають ті між певкінами та фенами. Якщо досліджувати загальний контекст «Германії», то виходить, що венети мешкали на схід від Вісли, на південь від фенів та на північ від певкінів та сарматів. Себто йдеться про величезний східноєвропейський простір в межах лісостепової та південної частини лісової зони із невизначеною східною межею, в котрому вміщуються ареали пізньозарубинецьких пам’яток, а також зубрицької культури.

Свій «етнографічний екскурс» Тацит починає із сумнівів щодо віднесення певкінів, венетів та фенів до германців або сарматів. Конкретно щодо венетів, то він зазначає їхню етнографічну подібність до бастарнів, а тих за більшістю ознак (мова, спосіб життя) схильний вважати германцями. Підкреслюючи близькість венетів до бастарнів Тацит зазначає, що ті так само будують житла та сильні у пішому бою, на відміну від сарматів, що живуть у возах і є вершниками. Цікаво, що до «мовної аргументації» Тацит у цьому порівнянні вже не вдається. Нарешті, надзвичайно важливою є ремарка Тацита щодо того, що венети постійно рискають розбійними ватагами всім простором «між певкінами та фенами». Він якнайкраще описує численні переміщення мешканців східноєвропейського лісостепу на межі І—II ст., реконструйовані на підставі археологічних матеріалів, про які доволі докладно йшлося вище. Тож Тацит подає цілком адекватний, хоча і вкрай лаконічний опис ситуації, виокремлюючи венетів серед загалу мешканців півдня Східної Європи як цілком самостійне явище.

На завершення цього «венетського відступу» не зайвим буде акцентувати на такому: ані з Тацитового опису венетів, ані з огляду на протиставлення венетів