Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

Країна Ойум: «держава» Германаріха та «імперія» Аттіли

На межі II—III ст. ситуація у Східній Європі, насамперед — у лісостепу та прилеглих частинах лісової зони — знов доволі радикально змінюється. Основним фактором цих перетворень виступили чергові переселенці з території сучасної Польщі, котрі були носіями вельбарської археологічної культури. Ці старожитності сформувалися у польському Помор’ї близько середини І ст. н. е. Оскільки вони не мають виразних генетичних зв’язків із тамтешніми старожитностями попереднього етапу, а натомість демонструють риси подібності з археологічними культурами Скандинавії, то в них без особливих застережень вбачають археологічний еквівалент культури готів та інших германських племен, пов’язаних із цією людністю. Певний час навіть саму культуру називали не вельбарською (за назвою першої докладно дослідженої пам’ятки, могильника в околицях Вельбарка, як зазвичай прийнято в археології), а готогепідською. Річ у тім, що фіксована археологічна зміна населення у зазначеному регіоні як найкраще ілюструє оповідь у Йордановій «Гетиці» про прибуття готів, а слідом за ним гепідів з «острова Скандзи» у гирло Вісли.

Археологічні роботи з вивчення вельбарських пам’яток, що тривають вже понад століття, підтвердили й подальшу розповідь Йордана щодо легендарного періоду історії готів. Носії вельбарських пам’яток протягом відносно короткого часу опанували прилеглі до Балтійського узбережжя регіони, а згодом просуваються на південь вздовж Вісли та її приток. Міграція «вельбарців» подекуди змусила до переселення носіїв пшеворської культури, а подекуди це населення було асимільоване. В останній чверті II ст. вельбарські пам’ятки з’являються на Волині та розповсюджуються далі у напрямку на південний схід. Йордан змальовує переселення готів до «країни Ойум» (так готською звалася Скіфія) як епічний похід, але археологічні матеріали дозволяють твердити, що йшлося про відносно повільну «повзучу» міграцію з аграрним освоєнням щойно опанованих територій. Слід також зазначити, що у рух готів на південний схід були втягнуті й інші мешканці південної частини сучасної Польщі.

Поруч з цим є всі підстави довіряти Йордану щодо того, що проникнення готів до Ойюму мало здебільшого мирний характер. Населення зубрицьких пам’яток Волині, судячи з усього, напередодні появи завойовників змістилося у басейн Верхнього Дністра, звільнивши ці території практично повністю. Вздовж маршрутів просування носіїв вельбарських пам’яток на пам’ятках попереднього періоду відсутні сліди пожеж та інші археологічні свідоцтва військових дій. Опанувавши Волинь та північну частину Поділля на межі II—III ст., якась частина готів продовжила рух на схід, в бік Дніпра. Однак основний потік був спрямований вздовж Долин великих річок (Дністер, Південний Буг) на південь. Щоправда, на цьому етапі йшлося радше про військові походи, що не полишають по собі певних археологічних слідів, а вже від другої чверті III ст. готи та інші народи Правобережжя стають дієвою силою Готських війн, бурхливість перебігу котрих також вкрай ускладнює «археологічну ідентифікацію» їхніх учасників безпосередньо на театрі військових дій.

Поява готів та інших германців на Волині відгукнулася й далеко на сході та північному сході. Саме на межі II—III ст. у доволі стислі терміни завершується період «бродіння» (в обох головних значеннях цього слова) в середовищі пізньозарубинецького населення. Поява потенційного ворога змусила носіїв цих старожитностей до консолідації, й на основі пізньозарубинецьких пам’яток відбувається становлення київської археологічної культури. Важливо, що ця трансформація знов була здебільшого не простим переростанням окремої групи пізньозарубинецьких пам’яток в певний локальний варіант київської культури.

Середньодніпровські пам’ятки київської культури складаються на основі пізньозарубинецьких пам’яток типу Лютіж, але за участі переселенців з півночі, носіїв пізньозарубинецьких пам’яток білоруської течії Дніпра. Останні переселялися не лише на південь, а й на північний схід, в середню течію Десни, куди також змістилися з півночі (території сучасної Брянщини) нащадки носіїв пізньозарубинецьких пам’яток типу Почеп. До цих двох компонентів додалися ще й мігранти з вододілу Дніпра та Дону, нащадки носіїв пам’яток типу Картамишеве-2 — Терновка-2. Тож в старожитностях деснянського варіанта київської культури, що окрім власне Середнього Подесення займав ще й Нижнє Посейм’я, переплелися традиції практично всіх основних груп пізньозарубинецьких старожитностей. Щодо вододілу Дніпра та Дону, то складання там східнолівобережного (або ж сейминсько-донецького) локального варіанта київських старожитностей дослідники вважають результатом внутрішніх міграцій тамтешнього пізньозарубинецького населення. Таким чином, складання київської культури відбувалося в формі змішання в різних пропорціях різних традицій пізньозарубинецького етапу. При цьому локальні варіанти київських старожитностей мають набагато уніфікованіший вигляд, аніж локальні групи пізньозарубинецьких пам’яток.

Імовірно, контакти різних груп населення, котрі відбувалися саме в час формування київських старожитностей, не припинялися й надалі, але набули дещо інших форм: не стільки переміщення цілих громад, скільки обмінні шлюби між різними громадами. З етнографічних спостережень добре відомо, що у суспільствах, рівень розвитку котрих відповідає рівню розвитку носіїв київської культури, керамічний посуд, який ліпиться власноруч, без застосування гончарного круга, виготовляється жінками. Відповідно, відносна однорідність наборів посудин, що спостерігається археологічно у всьому ареалі київської культури протягом всього часу її існування (рубіж І—III — середина V ст.), спонукає до висновку, що відбувався доволі регулярний обмін майстринями не тільки між громадами в межах певного локального варіанта, а й між громадами різних локальних варіантів (принаймні у «прикордонних зонах» між останніми). Власне, з огляду на зазначені археологічні спостереження й постулюється консолідація «киян» у момент складання київської культури та збереження ними доволі тісних зв’язків надалі, протягом всього пізньоримського часу (III — середина V ст.).

Родинні та шлюбні зв’язки були не єдиним, що єднало різні групи «киян» між собою. Певне спільне «інформаційне поле» формувалося також представниками тогочасного «високотехнологічного» ремесла, металургами, ковалями та ливарниками. Металеві вироби коштували порівняно дорого, а «купівельна спроможність» носіїв київських пам’яток була незначною. Тож металообробка мала форму радше мандрівних артілей (чи навіть майстрів-одинаків), що, обслуживши певну околицю, мусили переміщуватися на сусідні «ринки». В археології це добре відбито відносно стандартизованими знаряддєвими наборами, формами прикрас та металевих деталей одягу. Надзвичайно яскравим втіленням цього є специфічна ювелірна традиція прикрас з виїмчастими емалями, що брала початок ще у пізньозарубинецькому колі пам’яток і продовжилася в київській культурі.

У будь-якому разі археологічна картина рубежу II—III ст. цілком однозначна: консолідація населення Середнього і Верхнього Подніпров’я та Дніпровського лісостепового Лівобережжя є незаперечно, причому процес відбувався доволі швидкими темпами. Хронологічний