Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

— Уставай! Уставай! Уставай!

Iван стояв бiля дверей, спiднi щелепи ходили в його ходором, вiн увесь трусився, а все не мав сили ступнути, ворухнутися. Тiльки стояв i дивився божевiльними очима.

— Уставай! Уставай! Уставай!

Але вiн не встав.

Нарештi Панас зупинився знеможений, важко дихаючи… Стояв, стиснувши кулаки, i дивився на мертвого брата. Тодi враз мов схаменувся, нахилився до Грицькових грудей, припав до них ухом…

Груди не дихали.

Помiтив на головi, на виску, чорну пляму, ямку, саме в тому мiсцi, де вдарила голова об гострий рiжок залiзом обкованої скринi.

Панас пiдвiвся й повернувся до Ивана:

— Слухай, ти! Коли ти менi хоч словечком кому пробовкнешся, що ми тут були, то буде й тобi те, що йому!

Хотiв iти, але завернувся, сiв на лавi, став думати. Нарештi озвався до Ивана:

— Пiди в сiни, знайди там вiжки, перекинь їх через трамок.

Iван не йшов, а стояв, трусячись.

— Ну, йолопе! Чого стирчиш? Iди, кажу тобi!

Iван вийшов. Поки вiн там порався, Панас розв'язав Грицька. Тодi витяг труп у сiни, винiс туди й лампочку. Перекинутi через трамок вiжки вже телiпалися серед сiней. Панас зав'язав на одному кiнцi петлю, взяв пiд пахви Грицькове тiло, пiдтяг пiд вiрьовку i надiв труповi на шию петлю.

— Тягни!

Iван узявся за другий кiнець вiжок. Вiрьовка шморгнула через трамок, труп пiдвiвся головою. Панас пiддав його. Труп заколихався над землею, витягшися ввесь, руки повисли, голова нахилилась наперед.

— Я подержу його так, а ти по драбинi злiзь на трамок, зав'яжи там вiжки.

Панас держав труп, а Иван приставив драбину, полiз на трамок i зав'язав вiжки. Тодi Панас одiйшов.

Труп заколихався серед сiней.

Панас узяв за руку Ивана i, як дитину, вивiв iз сiней.

Лампочка, покинута в куточку на водянцi, блимала помалу тьмяним свiтлом, освiчувала сiни, а серед їх трупа зо звислими руками.

Вiн ще колихався рiвно й тихо: ра-аз… ра-аз…

VI. ХТО ВИНЕН

У недiлю рано-вранцi Зiнько лаштувався їхати на ярмарок у Чорноус. Оглядiвся, аж нема того лантуха, що треба було взяти з собою. Почав був шукати та й згадав, що його позичив Грицько ще на тому тижнi та й досi не вернув. Було ще рано, i Зiнько пiшов по лантух до Грицька.

Одчинив дверi в сiни i побачив, що серед них висить чоловiк, спустивши руки й нахиливши наперед голову.

— Що воно? — подумав Зiнько, не зрозумiвши, що саме бачить.

Приступив ближче, пiзнав Грицька, побачив вiрьовку на шиї.

«Грицько повiсивсь!» — промайнуло йому в головi.

Вiн скочив, щоб пособити, щоб зняти, i доторкнувсь до рук холодного трупа. Пособляти було нiкому: Грицько був мертвий.

Зiнько кинувся з сiней. Ледве вибiг, побачив, що в двiр увiходить сусiда Грицькiв, Юхим.

— Грицько повiсивсь! — крикнув йому Зiнько. Той чи не дочув, чи не мiг iще зрозумiти такої надзвичайної речi i спитався:

— Що ти кажеш?

— Грицько повiсивсь, — кажу. Юхим спинився вражений:

— Як то повiсивсь? Чого?

— Не знаю… Висить мертвий у сiнях…

— Та ну?

— Iди глянь!

Вони вдвох пiдiйшли до сiней. Юхим глянув.

— Оце, не дай боже! — промовив, перехрестившись. — Ходiм швидше до волостi та скажемо!

Юхим не схотiв переступити й сiнешнього порога. Причинили дверi i зараз же вдвох пiшли до волостi. Там не було нiкого, тiльки сторож. Послали його по врядника та по старшину. Врядник жив поблизу i прибiг швиденько. Поки вони розказали йому справу, прийшов й Копаниця. Розказали й тому. Старшина гукнув на сторожа, щоб побiг по писаря, а сам, лаючись, що не доведеться побути на ярмарку, пiшов з урядником, з Зiньком, з Юхимом та з понятими до Грицькової хати.

Тим часом чутка про подiю вже розкотилася селом, а надто, що люди бачили, як волоснi з юрмою людей iшли до Грицькової хати.

Оглянувши тiло, урядник iз старшиною поставили бiля нього двох десятникiв, щоб нiкого не пускали туди, а самi пiшли до волостi. Там уже був писар, i вони заходилися писати про страшну пригоду слiдчому, становому та лiкаревi. Незабаром двоє поштарiв уже бiгло верхи, везучи тiї звiстки, Зiньковi та Юхимовi звелено сидiти дома й дожидатися, поки покличуть на допит.

Тим часом Рябченко, їхавши на ярмарок, проїздив проз Грицькову хату. Побачив у дворi натовп народу, найбiльше жiноти. Люди тислися до хати, та два десятники з ломаками стояли бiля дверей i не пускали нiкого.

«Що воно за знак?» — подумав Рябченко i припинив коня.

— А слухай, Йосипе! — гукнув до чоловiка, що саме в той час виходив з двору. — Чого це тут такий тиск народу?

— А хiба ти не чув? Грицько повiсивсь… чи повiшено його… хто його зна!.. — вiдказав той та й пiшов собi вулицею.

— Що це? — подумав собi Рябченко. — Чи не здурiв цей Йосип?

Одначе встав з воза, прив'язав коня до ворiт i ввiйшов у двiр. Десятники не пустили його в сiни, та вiн з порога побачив мертвого i помiтив кров на сорочцi.

«Ну, це штука! — думав вiн, iдучи назад до свого воза. — Це не Грицько сам коло себе поравсь, а хтось iнший, бо чого б же була кров? Це така штука, що, мабуть, хай поки ярмарок пiдожде, а я пiду лиш до волостi».

Ударив коня й побiг швидко. У волостi був уже сам старшина, бо врядник шатнувся по селу — чи не довiдається чого про подiю, а писар таки хотiв хоч одним оком глянути на ярмарок, поки поприїздять пани, тим i метнувся мерщiй додому. Копаниця, лютуючи, ходив по волостi й собi лагодився йти додому, хоч на ярмарок уже не думав їхати, бо лiкар та слiдчий могли прибiгти й швидко.

— А що, Григорiю Павловичу, бачили? — спитався Рябченко, поздоровкавшись.

— Та бачив, бачив, бодай би його, i того, хто це зробив, чорти побачили, як менi через це ярмаркувати не доведеться! Хто вбив, а я одвiчай! — одказав сердито Копаниця.

— А хiба не сам Грицько завiсився? — попитав Рябченко.

— Де ж там сам, коли голову пробито! — вiдказав старшина. — Убив хтось, а тодi i повiсив, мовби то сам Грицько.

— Хм… Воно i менi так iздалося… Дак, кажете, дуже треба на ярмарок?

— Так треба, що аж кричить! — лютував Копаниця.

Але Рябченко не зважав на те:

— Ну, з ярмарком якось помиримося… А це таке дiло, таке дiло, що…

— Що — що? — спитав роздратований Копаниця.

— Що, може, за його й два ярмарки самохiть оддасте, не то