Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

«Бідолашний, — подумав я. — Якби ми не застряли коло його поста, він міг би здатися в полон, як майже всі вони здаються, або втекти при перших звуках рупора. Але там були ми, двоє білих, у нас був автомат, і вони не посміли поворухнутися. Коли ми втекли, було вже надто пізно». Я почувався винним у тому, що цей голос плакав у темряві; я пишався, що стою осторонь, що я не причетний до їхньої війни, але цих ран завдав я, наче пустив у хід автомат, як намірявся зробити це Пайл.

Я спробував перелізти через насип на дорогу. Мені треба було дістатися до вартового. Поділити його біль — це все, що мені лишалося. Але мій власний біль примусив мене зостатися на місці. Я лежав нерухомо і не чув нічого, крім власного болю, що бився в мені, як величезне серце. Я затамував віддих і молився богові, в якого не вірив: «Дай мені померти або знепритомніти. Дай мені померти або знепритомніти». Потім я знепритомнів і нічого не відчував доти, поки мені не приснився сон, ніби мої повіки змерзлися і хтось встромляє між ними долото, щоб розтулити їх, а я хочу крикнути, щоб не пошкодили мені очей, і не можу, а долото все впирається мені в очі...

Кишеньковий ліхтарик світив мені в обличчя.

— Ми врятовані, Томасе, — сказав Пайл.

Це я пам’ятаю, але не пам’ятаю того, що згодом Пайл розповідав іншим: як я показував кудись рукою і повторював, що там, у вежі, людина і що треба спершу потурбуватися про неї. У всякому разі, я не міг виявити такої сентиментальності, яку приписував мені Пайл. Я знаю себе і знаю всю глибінь свого егоїзму. Я не можу почувати себе спокійно (а спокій — це моє єдине бажання), якщо ще хтось страждає і я це бачу, чую або відчуваю. Простаки іноді вважають це за чутливість, а насправді все, що я роблю, це тільки відмова від маленького блага (в цьому разі мені подали допомогу трохи пізніше) заради далеко більшого, заради душевного спокою, який дозволить мені думати тільки про себе.

Вони повернулися й сказали, що хлопець помер, і це мене заспокоїло; мені не довелося навіть страждати від болю після того, як шприц з морфієм уп’явся мені в ногу.

Розділ третій

1

Я повільно піднімався сходами в свою квартиру на вулиці Катіна і зупинився на першій площадці, щоб перепочити. Старі жінки, як і завжди, сокотіли про щось, розсівшись біля вбиральні; по зморшках на обличчях можна було прочитати їхню долю, як читають долю по лініях руки. Коли я проходив, вони замовкли, і я подумав: «Що вони розповіли б мені, якби я знав їхню мову, про те, що діялося тут, поки я лежав у госпіталі недалеко від Тай-Ніня?» Десь у вежі, а може, на полях, я загубив свої ключі; але я послав Фуонг записку, яку вона, напевне, одержала, якщо була ще тут. Це слово «якщо» показує міру моєї невпевненості. В госпіталі я не мав од неї ніяких звісток, але вона ледве писала по-французькому, а я не вмів читати по-в’єтнамському. Я постукав у двері, і вони зразу відчинилися: ніщо, здавалося, не змінилось. Я пильно вдивлявся в неї, а вона розпитувала, як я себе почуваю, пробувала лубок на моїй нозі і підставляла плече, щоб я сперся на нього, наче й справді можна було спертися на таку тоненьку билинку.

— Я радий, що повернувся додому, — сказав я.

Вона запевняла, що нудьгувала за мною, — саме це я й хотів почути від неї; вона завжди говорила мені те, що я хотів почути, хіба що іноді обмовлялася ненароком. От і тепер я чекав такої обмовки.

— Ну, як ти тут розважалася? — спитав я.

— Часто бувала у сестри. Вона влаштувалась на роботу до американців.

— Он як? Пайл допоміг?

— Ні, не Пайл, а Джо.

— Який Джо?

— Ти знаєш його. Аташе в економічних питаннях.

— A-а, Джо. Звичайно, знаю.

Цей Джо був одним з тих людей, яких легко забувають. Я й до цього дня не можу нічого згадати про нього, крім хіба його огрядності, чисто виголених, напудрених щік та гучного реготу; вся його особа якось зникала з моєї пам’яті, і я пам’ятаю тільки, що його звали Джо. Бувають такі люди, яких завжди називають зменшеними іменами.

З допомогою Фуонг я приліг на ліжко.

— Ти ходила в кіно? — спитав я.

— В кінотеатрі на вулиці Катіна йде дуже смішний фільм.

І вона одразу ж почала розповідати мені його зміст з усіма подробицями, а я тим часом розглядався по кімнаті— чи немає де білого конверта з телеграмою. Поки я нічого не питав, я міг ще сподіватися, що Фуонг забула сказати мені про неї і телеграма лежить на столі біля друкарської машинки, або на шафі, або навіть у шухляді буфета, де Фуонг зберігала свою колекцію шарфів.

— Поштмейстер, — здається, він був поштмейстер, а може й мер, — ішов слідом за ними аж до будинку, а потім попросив у пекаря драбину і забрався у вікно до Коріни, але, розумієш, вона якраз вийшла з Франсуа в іншу кімнату, і він не чув, як увійшла мадам Бомп’єр, а вона увійшла, побачила його на вершечку драбини й подумала...

— А хто така мадам Бомп’єр? — спитав я, повертаючи голову, щоб подивитися на умивальник, де вона теж іноді застромляла потрібні мені листи між своїми баночками.

— Я ж казала тобі. Мати