Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

ходи; здавалося, вони замовкли десь тут, поруч з нами. Я відчув, як Пайлова рука лягла на моє праве плече і потихеньку притискувала мене вниз; дуже повільно, щоб не сколихнулася жодна стеблинка рису, ми занурювались у багно. Стоячи на одному коліні і закинувши назад голову, я ледве міг тримати рота над водою. Нога знову заболіла, і я подумав: «Якщо я знепритомнію, то потону». Я завжди страшенно боявся потонути. Чому людина не може сама вибрати собі смерть? Не було чути жодного звуку: можливо, ті, інші, за якихось двадцять футів звідси вичікували, що ми поворухнемося, кашлянемо, чхнемо... «О боже, — подумав я, — зараз я чхну». Якби тільки Пайл дав мені спокій, я відповідав би лише за своє власне життя, а не за його... а йому ж хочеться жити.

Я притиснув пальцями вільної руки верхню губу — цієї хитрості ми навчаємося в дитинстві, граючи в піжмурки,— але це не допомогло: я відчув, що не зможу втриматись; а там, причаївшись у темряві, ті чекали, коли я чхну. Ось зараз, зараз... і я чхнув.

Але тієї ж миті, коли чхнув, в’єтмінці відкрили вогонь з автоматів, прочісуючи рисове поле, і різкі, свердлячі звуки, схожі на скрегіт машини, що просвердлює дірки в сталі, заглушили все інше. Я набрав у легені повітря і пірнув у воду; так людина інстинктивно уникає бажаного кінця, кокетуючи із смертю, наче жінка, яка вимагає, щоб коханець узяв її силою. Кулі вдарили по рису над нашими головами, і буря пронеслася. Ми одночасно виринули з води і почули, що звуки ходи віддаляються в напрямку вежі.

— Врятувались, — сказав Пайл, і, незважаючи на біль, я подумав: «Що ж, власне, ми врятували? Я — старість, редакторське крісло, самотність; а щодо нього, то тепер мені ясно, що він радів тоді передчасно». Потім, тремтячи від холоду, ми сіли і почали чекати. На дорозі до Тай-Ніня раптом спалахнуло вогнище, воно палало весело, як на святі.

— Це моя машина, — сказав я.

— Неподобство, — обурився Пайл. — Терпіти не можу, коли псують добро.

— Очевидно, в баку знайшлося досить бензину, щоб її підпалити. Ви теж змерзли, Пайле?

— Страшенно.

— А що, коли ми виберемося звідси і ляжемо просто на дорозі?

— Краще почекаємо ще з півгодини, хай підуть.

— Вам важко держати мене.

— Витримаю, я молодий.

Він хотів пожартувати, але від цього жарту мене пройняло холодом не менше, ніж від води. Я збирався перепросити його за все, сказати, що причиною всього, що я наговорив йому, був біль, але біль заговорив знову.

— Звичайно, ви молодий. Чому б вам і не почекати?

— Я вас не розумію, Томасе.

Здавалося, ми перебули разом не одну, а безліч ночей, але він розумів мене не краще, ніж французьку мову.

— Ви зробили б краще, якби були залишили мене там.

— Я не зміг би тоді дивитись у вічі Фуонг, — відповів він, і це ім’я лягло між нами, як карта банкомета.

Я прийняв виклик.

— Значить, ви це зробили задля неї?

Мої ревнощі ставали особливо безглуздими і принизливими від того, що мені доводилося висловлювати їх ледь чутним шепотом, а ревнощі люблять позу і декламацію.

— Гадаєте підкорити її своїм геройством? Помиляєтесь. Якби мене вбили, вона була б ваша.

— Я зовсім не те хотів сказати, — відповів Пайл. — Коли людина закохана, їй хочеться бути кращою, от і все.

«Це правда, — подумав я, — але не в такому розумінні, як він її уявляє. Бути закоханим — значить бачити себе таким, яким бачить тебе ще хто-небудь, це значить бути закоханим у свій власний фальшивий, ідеалізований образ. У коханні ми забуваємо про честь, а сміливий вчинок стає просто театральним жестом, розрахованим на двох глядачів». Можливо, що я вже не був закоханий, але ще пам’ятав, як це буває.

— Якби на моєму місці були ви, я б вас покинув, — сказав я.

— О ні, Томасе, не покинули б. — І він додав з нестерпним самовдоволенням:— Я знаю вас краще, ніж ви самі.

Розгнівавшись, я спробував відсунутись од нього і триматися на ногах сам, але біль знову ввірвався в мене з ревом, як поїзд у тунель; і я ще більше навалився на Пайла, а потім почав сповзати у воду. Він обхопив мене обома руками і, тримаючи над водою, почав тихенько, дюйм за дюймом, підтягувати до дороги. Діставшись туди, він поклав мене в неглибоку грязь під насипом на краю поля; а коли біль відступив, я розплющив очі і став дихати спокійно; тепер я бачив тільки химерні ієрогліфи сузір’їв — чужі письмена, яких я не міг прочитати: вони були зовсім інші, ніж зірки моєї батьківщини. Пайлове обличчя схилилося наді мною, закривши від мене зірки.

— Я піду по дорозі, Томасе, пошукаю патруля.

— Не будьте дурнем, — сказав я. — Вони підстрелять вас, перше ніж з’ясують, хто ви. Якщо вас раніше не уколошкають в’етмінці.

— Це єдина рада. Не можете ж ви лежати у воді цілих шість годин.

— Тоді покладіть мене на дорогу.

— Залишити вам автомат? — спитав він нерішуче.

— Не треба. Якщо ви вже намірилися бути героєм, ідіть принаймні хоч полем і обережно.

— Патруль проїде мимо, перше ніж я встигну подати який-небудь знак.

— Ви ж не розмовляєте по-французькому.

— А я крикну: «Je suis Frongcais!»[52] Не турбуйтеся, Томасе. Я буду обережний.

Не встиг я відповісти, як він уже відійшов і все одно не почув би мого шепоту; він намагався йти якомога тихіше і часто зупинявся. Я бачив його у відблисках палаючої машини, але ніхто не стріляв; потім він поминув вогонь, і тиша поглинула звук його ходи. Авжеж, він справді був обережний, як і тоді, коли плив у човні річкою до Фат-Дьєма з обережністю героя пригодницького оповідання для підлітків, пишаючись цією своєю обережністю, наче бойскаутським значком, і зовсім не розуміючи всієї абсурдності і неймовірності своєї пригоди.

Я лежав і слухав, чи не пролунає постріл в’єтмінця або патруля, але пострілів не було; мине година або навіть і більше, перше ніж він дістанеться до найближчої вежі, якщо взагалі дістанеться до неї. Я повернув голову, щоб подивитись, що залишилося від нашої вежі, — купа землі, бамбуку і підпірки, — здавалося, вона осідала все нижче в міру того, як спадало полум’я