Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— А може, ніякої війни й не буде,— місіс Тарлтон силкувалася вигадати час, геть відразу забувши про чудні матримоніальні звички родини Вілксів.

— Але ж, мем, ви не можете...

— Ма,— знову втрутилася Гетті,— хіба ви з містером О’Гарою не матимете нагоди поговорити про коней у Дванадцяти Дубах?

— Отож-бо й є, що не матимемо, міс Гетті,— Сказав Джералд.— Я вас більш як на хвилину не затримаю. Скоро ми приїдемо у Дванадцять Дубів, а там усі чоловіки, і старі, й молоді, зараз же почнуть питати: то як справа з кіньми? У мене просто душа болить, що така чарівна шляхетна пані, як ваша мама, і не зважиться відступити своїх коників! Та де ж ваш патріотизм, місіс Тарлтон? Невже доля Конфедерації вас не хвилює?

— Ма! — скрикнула раптом найменша, Бетсі.— Ренда сіла на мою сукню і всю зім’яла!

— То відштовхни Ренду й не верещи. А вам я ось що скажу, Джералде О’Гара.— Очі місіс Тарлтон гостро блякнули.— Ви мене, будь ласка, не шпигайте Конфедерацією. Мені Конфедерація не менш дорога, ніж вам, бо у мене четверо синів в Ескадроні, а у вас жодного. Але мої хлопці можуть самі про себе подбати, а от коні — ні. Я залюбки віддала б коней навіть задарма, якби знала, кому саме вони дістануться, що це будуть порядні юнаки, звиклі мати діло з расовими скакунами. Я б тоді не вагалася й хвилини! Але щоб на моїх красенях роз’їжджали болотники й голодранці, яким тільки мулів поганяти? Ні, добродію! Та я б цілі ночі не спала, думаючи, як їх невправно сідлають, та які вони садна понатирали. Гадаєте, я дозволю якимось невігласам гасати на моїх голуб’ятах, роздирати їм рот вудилами й шмагати, поки не виб’ють з них гордий дух? Та мене морозом обсипає на саму думку про це! Ні, містере О’Гара, я вам вдячна за увагу до моїх коників, але краще б ви поїхали до Атланти та придбали там старих шкап для ваших мужлаїв. Вони однаково не помітять різниці.

— Ма, ми колись рушимо чи ні? — озвалась Камілла, приєднуючись до хору нетерплячих голосів.— Ти ж чудово знаєш, чим це скінчиться: так чи інак, а ти віддаси своїх улюбленців. Коли тато й хлопці напосядуть на тебе, що Конфедерація потребує коней, ти заплачеш, але таки віддаси їх.

Місіс Тарлтон осміхнулась і шарпнула віжки.

— Ніколи я на це не згоджуся,— сказала вона й легенько доторкнулася коней батогом. Коляска рвучко рушила з місця.

— От славна жінка! — прорік Джералд, накладаючи капелюха й вертаючись до свого повозу.— Їдьмо, Тобі. Але ми її ще вмовимо, і коники будуть наші. Звісно, вона має рацію. А таки має. Коли ти не з порядної родини, до коней не рипайся. Твоє місце в піхоті. Найгірше, однак, що самих плантаторських синів не стачить в окрузі на повний Ескадрон. Що ти кажеш, кицюню?

— Будь ласка, тат, їдь або за нами, або попереду. А то ти збиваєш таку пилюгу, аж дихати нема чим,— сказала Скарлет, відчуваючи, що більше ні слова не видушить із себе. Розмова відвертала її увагу, а їй треба було зосередитися з думками, та й своєму обличчю надати належного вигляду, перше ніж вони під’їдуть до Дванадцяти Дубів. Джералд слухняно стис острогами коня і зник у хмарі рудої куряви, махнувши навздогін за Тарлтоновим екіпажем, аби знов завести балачку про коней.

Розділ VI

Переїхали через міст, і коляска побралася нагору. Ще до того, як показалися Дванадцять Дубів, Скарлет помітила димок, що звільна слався над високими деревами, і відчула змішаний запах розпалених полін гікорії та смажених баранячих і свинячих туш.

У спеціальних ровах для смаженини ще звечора розклали невеликий вогонь, і тепер там, мабуть, тліли ясно-червоні головешки, а над ними на рожнах оберталися цілі м’ясні туші, жир з яких скапував на вугілля з сичастим призвуком. Скарлет знала, що звабливі пахощі доносить сюди легенький вітрець із старого дубового гаю по той бік особняка. Джон Вілкс завжди влаштовував пікніки там, на положистому схилі до розарію — приємній затишній місцині, куди приємнішій, ніж та, скажімо, на якій Калверти впоряджали свої пікніки просто неба. Місіс Калверт не любила смаженого на рожні м’яса, вона твердила, що запах від нього й за тиждень не вивітрюється з кімнат, отож її гості мусили знемагати від спеки на голій незатіненій ділянці за чверть милі від будинку. Але Джон Вілкс, відомий на весь штат своєю гостинністю, добре знав, як по-справжньому проводити пікніки.

Довгі столи з дощок на козлах, покриті найтоншими полотняними скатертинами з Вілксових комор, завжди розставлялися в густому затінку, обабіч них стояли прості лавки без спинок, а ті, хто волів щось м’якше, могли розміститися по всій галявині на принесених з будинку стільцях, пуфиках і подушках. Жолобкуваті ями, де смажилися туші, були трохи осторонь, щоб дим не бив гостям в очі, там-таки містилися й величезні казани, з яких розпливався на всі боки соковитий аромат м’ясних соусів та підливи по-брауншвейгському. На кожному пікніку обслуговувало гостей кільканадцятеро негрів, бігаючи туди-сюди з тацями. А далі поза клунями була інша яма, де звичайно готувалися наїдки для челяді, кучерів, покоївок — вони розкошували досхочу кукурудзяними перепічками, ямсом та свинячими тельбухами, які так смакують неграм, а над осінь і кавунами.

Відчувши запах смаженої свинини, Скарлет аж потягла носом — вона сподівалася, що на той час, коли печеня буде готова, їй хоч трохи захочеться їсти. Поки що ж вона була така натоптана їжею та ще й так туго затягнута, що побоювалась, аби не зригнути. Це було б фіаско, бо тільки дуже похилого віку діди чи бабусі могли собі таке дозволити й не осоромитись в очах навколишніх.

Коляска вибралася на пагорб, і перед Скарлет постав в усій своїй гармонійній довершеності білий будинок з високими колонами, широким кружганком і пласким дахом — споруда така ж прегарна, як і вродлива жінка, що, певна своїх чар, може бути рівно щедра й привітна до всіх. Скарлет