Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сірник догорів, обпік мені пальці, і я відкинув його в канаву.
Чоловік помахав пістолетом у бік автомобіля.
— Залізайте,— наказав він.
Я хотів було запротестувати, але важко сперечатися, коли тобі в живіт наставили револьвер. Тому зробив так, як мені наказали, і заліз в авто, а мій новий приятель з пістолетом — за мною. На задньому сидінні сидів іще один громило в костюмі, тож нам було не холодно. Щойно дверцята зачинилися, водій-індус натиснув на газ.
Я глибоко вдихнув і спробував заспокоїтись, запевняючи себе, що мої поневолювачі надто ввічливі, щоб викрасти мене просто для того, аби пустити кулю в голову. До того ж, міркував я, якби мене хотіли усунути, то послали б на цю роботу місцевих, а не англійців. Так було б чистіше.
І дешевше.
Тут думки мої повернули в інше русло. Хай би куди мене везли, то навряд чи був опійний притон. Організм вимагав дози «О», і тепер хто знає, коли мені доведеться її отримати. Мої нові друзі не були налаштовані на розмову, тож розтопити кригу випадало мені.
— Ми їдемо в якесь приємне місце?
— Ви дуже скоро дізнаєтесь,— відповів той, що просив у мене прикурити.
Правду кажучи, я вже почав здогадуватися, куди мене везуть. Урешті-решт, мені доводилося зустрічати таких типчиків — військових із шиями завтовшки зі стовбур дерева і м’язами, які важко ігнорувати. Їх у військовій розвідці особливо любили застосовувати на брудних роботах — вибивати двері чи зуби.
Автомобіль промчав повз майдан, удалині, як поганий сон, замайоріли товсті мури Форт-Вільяму. Саме там квартирувало командування Східною армією, та його військова розвідка, «Відділ Н».
Водію помахали, щоб проїжджав крізь браму, і автомобіль в’їхав за мури. Мені важко було назвати це місце незнайомим, і я вирішив, що, незважаючи на пізню годину, мене привезли на дружню розмову з одним із офіцерів «Відділу Н» — така ж приємна процедура, як і видалення зуба. Як і славнозвісний вампір Брема Стокера, «Відділ Н» робив свої справи після того, як опускалася темрява. Та замість того, щоб зупинитися біля будівлі з кабінетами розвідки, автівка поїхала далі, прорізаючи фарами темряву, і в мене раптом спітніла спина.
Кілька хвилин по тому автомобіль зупинився перед приземкуватою довгою будівлею. Громила поруч зі мною відчинив дверцята й вийшов. Коли я навіть не ворухнувся, щоб вилізти слідом, він нахилився і зміряв мене поглядом.
— Виходьте,— зітхнув він, і на випадок, якщо я мав протилежні плани, той, що сидів з іншого боку, добряче підштовхнув мене долонею завбільшки з тенісну ракетку. Я вибрався назовні, виструнчився і роззирнувся. Будівля мала сталеві двері і пів дюжини щілин замість вікон, по три з кожного боку від входу. Цівочка холодного поту стекла зі скроні, повз вухо на шию.
Мій споглядач важко постукав у металеві двері, і за мить відчинилося вічко. Відбувся короткий обмін словами, і загуркотіли засуви, двері повільно відчинилися. Товсті такі, кілька дюймів броньованої плити, ніби її притягли прямісінько з пекла битви. Бетонні сходи вели в темний підвал.
— Що там унизу? — поцікавився я.
Рука підіпхнула мене всередину.
— Незабаром сам побачиш. Зараз потрапиш у Чорну Діру Калькутти,— розреготався голос за спиною.
Я вже чув цю історію. Чорною Дірою називали в’язницю, у якій задихнулося чимало англійців та англійок. Подейкують, що в цьому місці й досі перебувають їхні душі, але мені достеменно відомо, що то дурниці, і не тому, що я не вірю у привидів, а тому, що та в’язниця була в старому Форт-Вільямі, біля майдану Далхаузі; невдовзі після того його зруйнували.
Міцно затиснутий між цими двома, я спускався крутими сходами глибоко в нутрощі першого форту, в історію.
У горлі зашкрябало від гострого дезінфікуючого засобу, бетон верхніх рівнів змінився холодними кам’яними стінами. Біля підніжжя сходів починався коридор, освітлений малопотужними лампочками. Ми пішли коридором, минули ряд камер, і тільки тоді мої охоронці зупинилися, штовхнули двері, відійшли і жестом наказали мені заходити.
Я вирішив, що попереду допит, хоча якщо вони думали залякати мене готичною обстановкою, то дуже помилялись.
— Що ж, покінчимо з цим,— сказав я і переступив поріг, а тоді збентежено обернувся, бо второпав, що камера порожня.
Охоронець вишкірив зуби. Він похитав головою і захлопнув двері у мене перед носом. Я закричав і кинувся на холодний метал дверей.
Вічко відчинилося.
— Що, чорт забирай, відбувається? — заволав я.
— Незабаром з вами зустрінеться майор Доусон,— промовив голос з іншого боку дверей.— А тим часом заспокойтеся і влаштовуйтеся.
На цих словах він із гуркотом закрив вічко, і я почув, як коридором віддаляються кроки.
По тілу прокотилася хвиля страху. Бити місцевих арештантів — це одне, а затримати та кинути за ґрати поліційного офіцера — справа набагато серйозніша. Невже «Відділ Н» дійсно має таку владу, що це зійде їм з рук?
Я поміркував, чи не погрюкати у двері ще раз, але чи був у тому сенс? До того ж усе тіло боліло, так прагнуло опію. Не вистачало ще додати собі болю марними вчинками.
Я обернувся і роздивився свою нову квартиру. Камера була маленькою і холодною, освітленою єдиною лампочкою, забраною за ґрати, високо на одній зі стін. Біля іншої стояла койка з тоненьким матрацом і такою протертою ковдрою, ніби вона зберігалася ще з часів Кримської війни.
Місто стрімко виходило з-під контролю, а я стирчав тут, прохолоджувався в підземеллі Форт-Вільяма. Кожна хвилина, проведена мною в карцері,— хвилина втрачена; слід до того, хто вбив Рут Фернандес і, можливо, китайця в Тангрі, холонув.
Я упав на койку і задумався, що казатиму Доусону, коли той з’явиться. Знаючи цього чоловіка, можна припустити, що він отримає чимале задоволення від того, що змусить мене чекати. Лишається молитися, що очікування не затягнеться надовго.
Шістнадцять
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим і попіл, Абір Мукерджі», після закриття браузера.